Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

— Підозрює? — Паганель знизав плечима.

— В чому ж саме? — мовив Гленарван. — Підозрює, ніби він здатний вигубити наших коней і биків? Але навіщо? Хіба Айртонові інтереси не збігаються з нашими?

— Справедливо кажете, мій любий Едварде, — сказала Гелена, — і я додам: від початку нашої подорожі боцман не раз доводив нам свою відданість.

— Безперечно, — озвався Джон Манглс, — і все ж таки, що хотів сказати майор? Я мушу про це дізнатися.

— Може, він вважає, що боцман у змові з каторжниками? — необережно прохопився Паганель.

— Якими каторжниками? — здивовано спитала Мері Грант.

— Пан Паганель помилився на слові, — квапливо відповів Джон Манглс. — Він чудово знає — в провінції Вікторія немає ніяких каторжників.

— Далебі, це правда! — вигукнув Паганель, котрий радо взяв би назад свої слова. — І що це мені вроїлося в голову? Які каторжники? Про них ніколи ніхто не чув в Австралії! До того ж досить їм лише висісти на берег, як вони перетворюються на порядних людей. Підсоння! Знаєте, міс Мері, підсоння перевиховує…

Невдаха-вчений, намагаючись виправити свій огріх, загрузав, як фургон, дедалі глибше й глибше. Пильний погляд Гелени позбавляв його рівноваги. Аби не бентежити географа ще дужче, Гелена повела Мері до намету, де містер Олбінет готував сніданок за всіма правилами свого мистецтва.

— Це мене слід заслати на каторгу, — жалібно мовив Паганель.

— І я такої думки, — відповів йому Гленарван.

По цих словах, які своїм незворушно-серйозним тоном ще дужче пригнітили поважного географа, Гленарван укупі з Манглсом подались до фургона.

Айртон і обидва матроси силкувались витягти фургон із глибокої западини. Бик і кінь, запряжені один побіч одного, напружували всі свої сили; посторонки ледве не рвалися, хомути, здавалось, ось-ось тріснуть. Вільсон і Мюльреді підштовхували колеса, а боцман вигуками й палицею підганяв свою непаристу запряжку. Але важкий повіз не рухався. Висохла глина тримала фургон, наче його вмуровано в цемент.

Джон Манглс наказав полити глину водою, щоб вона пом’якшала. Даремно: фургон не зрушив з місця. Після нових так само марних зусиль люди й коні мусили зупинитися. Визволити фургон можна було, тільки розібравши його на частини, але потрібного струменту бракувало. Однак Айртон не відступався, він хотів будь-що подолати цю перепону й заходився знову тягти фургона, аж поки його не спинив Гленарван.

— Досить, Айртоне, досить, — сказав він. — Треба пошанувати коня й бика, останніх, які в нас залишились. Адже нам доведеться тепер подорожувати пішки, і кінь везтиме жінок, а бик — харчі. Вони ще стануть нам у пригоді.

— Гаразд, сер, — відповів боцман і став розпрягати виснажених тварин.

— А тепер, друзі, — додав Гленарван, — повернімось до табору й обміркуємо, що нам робити в нашій скруті; зважимо всі обставини, і сприятливі для нас, і загрозливі, й знайдемо собі якусь раду.

Невдовзі, підживившись після важкої ночі немудрим сніданком, мандрівники почали радитися. Усіх запросили сказати своє слово.

Насамперед треба було точно визначити, де саме вони опинилися. Паганель, котрому доручили це завдання, виконав його так сумлінно, як того вимагала справа. Він оголосив: експедиція перебуває на тридцять сьомій паралелі, під 147°53? довготи на березі річки Снові.

— А які координати Туфолдської затоки? — попитав Гленарван.

— Сто п’ятдесятий градус довготи, — відповів Паганель.

— Яка відстань припадає на ці два градуси сім мінут?

— Сімдесять п’ять миль.

— А далеко відсіль до Мельбурна?

— Щонайменше двісті миль.

— Гаразд, — мовив Гленарван. — Тепер вирішуймо, як діяти далі.

Відповідь була одностайна: не гаючись вирушати до узбережжя. Гелена й Мері Грант пообіцяли робити п’ять миль щодня. Мужніх жінок не лякало те, що їм, може, доведеться пройти пішки весь путь од річки Снові до Туфолдської затоки.

— Ви відважна подруга в подорожі, моя люба Гелено, — сказав Гленарван. — Та чи знайдемо ми, дійшовши до узбережжя, все, чого потребуємо?

— Безперечно, — відповів Паганель. — Місто Іден існує не відучора. Його порт напевно має постійний зв’язок з Мельбурном. Я гадаю навіть, що за тридцять п’ять миль звідсіль, у поселенні Делегіт на кордоні провінції Вікторія, ми зможемо купити провіант і добути транспортні засоби.

— А як же “Дункан”? — запитав Айртон. — Чи не вважаєте ви, сер, за своєчасне послати його до Туфолдської ватоки?

— Що ви гадаєте, Джоне? — спитав Гленарван.

— На мою думку, не треба з цим поспішати, — відповів, розміркувавши, молодий капітан. — Ви ще матимете час дати наказа Томові Остіну й викликати його на узбережжя.

— Це цілком очевидно, — докинув Паганель.

— Зауважте, — вів далі Джон Манглс, — за якихось чотири-п’ять днів ми будемо в їдені.

— Чотири-п’ять днів? — перепитав Айртон і похитав головою. — Рахуйте п’ятнадцять, капітане, або й двадцять, коли не хочете шкодувати згодом, що допустились помилки.

— П’ятнадцять-двадцять днів на подорож у сімдесят п’ять миль! — вигукнув Гленарван.

— Щонайменше, сер. Адже залишилась найважча частина шляху по Вікторії, через пустельні місця, де, як кажуть скватери, нічого не можна добути, немає навіть стоянок, немає битих шляхів, самі лише зарості чагарника. Треба буде просуватись з сокирою чи смолоскипом у руках, отже, повірте мені, ви йтимете дуже поволі.

Айртон говорив упевнено. Всі запитливо подивились на Паганеля, і він, хитнувши головою, ствердив боцманові слова.

— Гаразд, зважимо на це, — сказав Джон Манглс. — А наказ “Дунканові” ви надішлете на п’ятнадцять днів пізніше, нічого не поробиш.

— Та головна перепона, — вів далі Айртон, — навіть не в труднощах просування. Доведеться переходити на той бік Снові й, мабуть, чекати, поки спаде вода.

— Чекати? — вигукнув молодий капітан. — Хіба не можна знайти броду?

— Мабуть, ні, — відповів Айртон. — Сьогодні вранці я шукав, де б його перейти, але