Читати книгу - "Оріноко"

class="book">— Відрубати кожному праву руку — не така вже й жорстока кара, — продовжував Конауро. — Пам'ятаю, не так давно я зустрів англійського моряка, і він розповів мені про дивовижні речі, про звичаї на його батьківщині. Він запевняв, що в Англії навіть за дрібну крадіжку відтинають злодієві праву руку… Він так говорив, а, може, брехав, га?

— Він не брехав, це правда! — відповів я. — Але в Англії є лікарі, які перев'яжуть обрубок злодієві, і людина не вмре. Коли б ми тут так само відтяли руки своїм ворогам, вони б стекли кров'ю і померли б. Ні, це теж не годиться.

В очах індійців я був дуже впертою людиною. Проти мене зростало нетерпіння. Знову почалася безрезультатна балаканина, і я відчув, що втрачаю під ногами грунт. Арнак дивився на мене з неприхованим занепокоєнням. Невже я перетягнув струну?

Тоді Арасибо багатозначно підморгнув мені розкосим оком, а усміх ще більш підкреслив потворність його обличчя, схожого в ту хвилину на огидну пику лихого духа. Він підвівся і став на весь зріст, щоб люди могли краще бачити його і чути.

— Хвилину тому я чув голос великих, відважних воїнів! — розпочав він з улесливою іронією. — Але, видно, ви краще вмієте битися з ворогом, ніж працювати головою. Вас стільки воїнів, і ви ніяк не можете дати собі ради, що робити з чотирнадцятьма полоненими ворогами! І я знаю чому! Ви й самі хочете знайти вихід, але тут людський розум слабкий ще вирішити це! А ви, недотепні молодці, чи я повинен говорити вам, де шукати відповіді на питання, що робити з полоненими?

Він замовк, радіючи, як дитина, з враження, яке викликали його слова.

— Якщо ти знаєш, що порадити, — сказав воїн Кокуй, — то не муч нас, чаклуне, скажи.

— Я знаю, що порадити, — відповів Арасибо. — Якщо люди вагаються і не знають, як зробити, то до кого повинні звернутися, га? До духів. Вони в цьому разі найкраще вирішать питання про життя чи смерть полонених…

Я не дуже довіряв таким магічним способам, але індійці схвально поставилися до слів Арасибо.

— Говори ясніше! — сказав я, не приховуючи свого незадоволення. — Ти маєш на увазі щось конкретне?

— Маю, Білий Ягуаре, авжеж, маю. Вода нам скаже, який полонений заслуговує жити далі, а який повинен загинути. Вода — це справедливий суддя…

І він виклав свою думку. Він дізнався від варраулів, що трохи нижче Каїїви рукав Гуапо має ширину близько ста кроків і що там, саме в тому місці, аж кишить хижих риб «хума». Отже, якщо ми накажемо полоненим переплисти цю протоку, то підводні таємні сили не забаряться висловити свою думку на користь або на згубу плавців. Вони, а не ми, люди, розсудять, і буде то суд справедливий.

— Ваш чаклун — розумна людина, він знає свою справу! — вигукнув до нас Оронапі з великим захопленням. Всі інші варраули разом з араваками підтримали пропозицію Арасибо.

У зв'язку з таким загальним схваленням далі не можна було зволікати з вирішенням цього питання. Нарешті, такий «суд божий» не обов'язково повинен був закінчитися смертю полонених.

— А якщо вони перепливуть на другий берег, — розпитував я, — то будуть вільні і зможуть іти геть?

— Так, будуть вільні, — відповів Арасибо, а Оронапі підтвердив його запевнення.

Ми вирішили негайно вести полонених до протоки. Але раптом виникла велика перешкода: п'ятеро з них мали такі рани і були так побиті, що не могли навіть зібратися з силами, щоб підвестися на ноги, а тим більше плавати, боячись за своє життя. Я переконав варраулів, щоб вони дали їм спокій, і лише через місяць, коли полонені видужають, провели з ними цей екзамен.

Протока, яку мали перепливати полонені, справді мала завширшки не більше як вісімдесят кроків. Вода, на перший погляд, була спокійна і безпечна., Я ніколи не додумався б, що під її гладкою поверхнею так багато кровожерливих хум, Я зустрівся лише один раз з цими потворами на озері Потаро, в день полювання на апія, і, згадуючи цей день, весь аж здригався від огиди. А може, саме в цю хвилину їх не було в протоці, адже риби мандрують з місця на місце?

Кілька варраулів переправилися на другий берег протоки, щоб на «фініші» спостерігати це видовище.

Оронапі, як вождь цієї місцевості, взяв на себе нагляд за виконанням «екзамену» і першим визначив Дабара. Коли акавоям розповіли, що мається на увазі, обличчя у них наче трохи посвітлішали, але залишились гордими і сумними. Ці воїни перед лицем своєї смерті такі ж стримані і спокійні, як і індійці з Північної Америки. Дабаро, наче комусь робив ласку, відкопилив губу і запитав:

— А якщо ми перепливемо, то нічого нам не зробите?

— Нічого, — відповів головний вождь, — ви матимете право првернутися до річки Куюні.

Дабаро іронічно запитав:

— Повернутися, а як? Ми ж не маємо човнів!

Оронапі, переконаний, що всі полонені загинуть від хум, посміхнувся поблажливо з такої передбачливості засудженого на смерть і великодушно пообіцяв йому:

— Одержите ітаубу, не турбуйтеся…

Дабаро, якого хвилину тому розв'язали, обережно ввійшов у воду. Він входив поволі, щоб не розбурхати воду, і так само плив, ледь рухаючи тілом. Так він поступово просувався вперед. Він сподівався пройти непомітно для хум, якщо вони й були поблизу.

І справді мав рацію. Дабаро плив і плив, ніхто не нападав на нього. Ми стежили за його рухами з великим інтересом. Більшість присутніх бажали йому смерті, і їх дратувало, коли він спокійно проплив недоторканий половину шляху. Якийсь божевільний, у якого жінку й брата вбили акавої, кинув у воду недалеко від Дабаро гілку, щоб плескотом привернути увагу хум. Я гнівно крикнув на нього, що це підлість і не можна обманювати невидимі сили. Оронапі і Арасибо підтримали мене.

Тимчасом Дабаро плив далі, і ніхто його не чіпав. До берега залишалось лише тридцять кроків, потім — двадцять, три чверті дороги до свободи було позаду. З одного берега за кожним його рухом стежило кілька сотень