Читати книгу - "Піти й не повернутися"

Розмова на тому урвалася, Рибак і Петро стихли кожен у своєму кутку. Сотников чи то задрімав, чи, може, забувся у гарячці. Віконце зовсім погасло і ледве сіріло під стелею. В камері стало зовсім темно. Розмовляти нікому не хотілося, кожен заглибився у себе і свої невеселі думки.

І тоді знову на східцях затупали, розчинилися зовнішні двері й несподівано брязкнув засув їхньої камери. Вони усі насторожилися, стурбовані одним у таких випадках питанням: по кого? Проте й зараз, як видно, не забирали нікого, — навпаки, когось вели сюди.

— Ну, марш!

Хтось невидимий майже нечутно прошмигнув у двері й притаївся коло порога біля самих ніг Рибака. Коли двері за ним зачинилися і поліцай, посвистуючи, замкнув надвірний замок, Рибак кинув у темряву:

— Хто тут?

— Я.

Голос був дитячий, це стало зрозуміло відразу — невеличка постать зіщулилася біля самих дверей і мовчала.

— Хто «я»? Як звати?

— Бася. «Бася? Що за Бася? Начебто єврейське ім'я, але звідки воно взялося, це дівча? — здивувався Рибак. — Усіх євреїв розстріляли ще восени, здається, не лишилося жодного — як це опинилося тут? І чому її привели в їхню камеру, а не до Дем'янихи?»

— Звідки ти? — не приховуючи заклопотаної цікавості, запитав Рибак. Дівчинка мовчала. Тоді він запитав про інше: — А скільки тобі років?

— Тринадцять.

У кутку заворушився Петро.

— Це… Чи не Меєра-шевця ти дочка?

— Ну, — тихо підтвердила дівчинка.

— А-я! Меєра ж тоді застрелили з усіма. Як же ти вціліла? Певно, сховалася десь У відповідь було тихе, насторожене, а може, й недовірливе мовчання. А втім, Рибак уже й не чекав її відповіді, він раптом утратив будь-яку цікавість до дівчинки, стривожений іншим: чому її сюди привели? У підвалі ж були, напевне, і ще місця, десь поблизу сиділи жінки — навіщо дівчинку підсадили в чоловічу камеру. Який у цьому сенс?

— І що ж їм треба від тебе? — тим часом розпитував Басю Петро.

— Щоб сказала, в кого ховалася.

— А-а, он як! — зрозумів у кутку Петро. — Ну що ж… Це так… А ти не сказала ж?

Бася затнулася, ніби й не дихала, завмерла і мовчала.

— І не кажи, — просто схвалив староста. — Не можна таке казати. Люди добро зробили, то й мовчи. Коли навіть битимуть. Чи, може, тебе вже били Замість відповіді біля порога почулося схлипування, за яким прорвався нестримний, болючий плач. Він був коротенький, але стільки дитячого розпачу вилилося в ньому, що всім у цій камері стало не по собі. Сотников на соломі ніби очуняв і на момент затримав дихання.

— Рибак!

— Я тут.

— Там вода була.

— Що, пити?

— Дай їй води. Ну що ж ти сидиш Намацавши під стіною казанок, Рибак потягнувся на поріг, до дівчинки.

— Не плач. На води.

Бася трошки випила й одразу ж якось заспокоїлася.

— Іди до мене, — покликав Петро. — Тут ось місце є. Будемо сидіти. Ось біля стіни тримайся.

Дівчинка встала і, нечутно ступаючи у темряві босими ногами, слухняно перейшла до старости. Той трохи посунувся, дав їй місце поруч себе.

— Да-а! Попалися… Що вони ще зроблять із нами Рибак зосереджено мовчав, не виявляючи бажання підтримувати розмову. Поруч тихенько стогнав Сотников. Вони чекали. Вся їхня увага тепер мимоволі звернута на східці — звідти йшла біда.

І справді, довго чекати її не довелося.

За якусь годину там затупотіли знайомі кроки, почулося злісне:

— Іди, іди!

— Щоб тебе так у пекло гнали, нечистий!

— Ану, ворушись, а то як двину! — злісно проричав чоловічий голос. На східцях затупали, заматюкалися. Сумніву не було — це вели Дем'яниху.

Але її чомусь теж не погнали в попередню камеру — кроки стихли біля їхніх дверей, загуркотів засув, і той самий, вже їм добре знайомий Стась штовхнув Дем'яниху через поріг. Жінка спіткнулася, зачепилася за Рибакові ноги, упала і голосно залементувала в темряві:

— Куди ти штовхаєш, негідник! Тут же мужики, о боженько мій!..

— Давай, давай! Чорт тебе не візьме! — гримнув Стась. — До ранку перебудеш!

— А вранці що? — запитав Рибак, раптом відчувши якийсь натяк у голосі поліцая. Стась уже причинив був двері, але знову розчинив їх і гаркнув у щілину:

— А вранці грос алес капут — ось що! Фарштейн «Капут? Як капут?» — тривожно майнуло в збентеженій свідомості Рибака. Та зміст цього слова був надто виразним, щоб довго сумніватися в ньому, і ця його виразність ударила, як голоблею по голові.

Значить — вранці кінець!

Майже не відчуваючи себе, Рибак механічно підтягнув ноги, дав примоститися коло порога жінці, що все хлипала, сякалася, потім стала зітхати — заспокоюватися. Хвилину вони усі мовчали, а потім Петро вибачливо розміркував:

— Що ж зробиш, коли попалися. Звідки ти, жінко?

—