Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

незвичайній порі виходить, то вже поговорів не обберешся. І що тут удієш? Не можу я її за те ані вилаяти, ані покарати, бо знаю, що їй відомо про наші таємні любощі,— отеє ж то й кладе печать на мої уста, мушу мовчати про її гулі. Боюся, щоб од того якої біди нам не склалось. Почувши од Камілли таку річ, Лотаріо подумав був спочатку, що то вона навмисне вигадує, аби підозру од себе одвернути: не од неї, мовляв, той чоловік уранці виходив, а од покоївки,— та коли побачив, як вона плаче, як тужить, як ради благає, повірив усьому і ще більше збентежився та засоромився з свого вчинку. Він заспокоїв Каміллу, сказав, що знайде спосіб приборкати шкодливу Леонеллу, і тут же признався, що, під'юджений несамовитими ревнощами, він одкрився Ансельмові і що вони вдвох домовились зробити на неї оту засідку в шатній коморі, щоб викрити її подружню невірність. Просив пробачити йому те шаленство і сподівався, що вона знайде якийсь вихід із сього заплутаного лабіринту, в який вони потрапили через його недомисел.

Це Лотарієве признання вжахнуло Каміллу, з великим гнівом одпо-віла вона коханцеві, цілком слушно картаючи його й угрущаючи за ті негідні підозри і за той нерозумний і необачний його вчинок. Та що жінки з природи своєї проявляють завжди більшу, аніж чоловіки, вигадливість та бистроумність чи то на добре, чи на лихе, коли треба вирішувати негайно (хоч на довге розважання їх уже й не стає), Камілла швидко знайшла вихід із цього, здавалося б, безвихідного становища. Нехай, сказала, Лотаріо заховає завтра Ансельма там, де вони й домовились, бо вона вже прирозуміла, як їй вийти ціло й неушко-джено з тої западні, щоб їм можна було надалі вільно там зустрічатися. Не виявивши коханцеві до кінця всього свого задуму, вона наказала, що як Ансельмо сховається на чати в свою криївку, а Леонелла запросить до комори його, Лотарія, то він нехай сміливо увіходить туди й одповідає їй, Каміллі, на всі питання так, як би він одповідав, не знаючи, що Ансельмо стоїть на підслухах. Лотаріо хотів, щоб вона з'ясувала йому все, що задумала, аби він міг діяти з більшою певністю і обачністю.

— Та кажу ж тобі,— повторила Камілла,— нічого тобі не треба робити: одповідай тільки на мої запитання, та й уже.

Більше нічого не хотіла одкрити йому Камілла: боялась, бачите, що він, може, не схвалить того її задуму, що здавався їй таким дотепним, а буде шукати інших (і, напевне, гірших) засобів. З тим і пішов од неї Лотаріо.

Другого дня Ансельмо вдав, ніби знов їде до того свого приятеля [223] на село: вийшов із дому, та тут же й повернувся нишком і сховався, як був домовився з Лотарієм; се було йому не так і важко зробити, бо Камілла й Леонелла нарочито дали йому ту змогу. От сховався там Ансельмо — можна собі уявити, з якою тривогою чекав він тої хвичі, коли на власні очі побачить, як різатимуть і патратимуть честь його і славу, як пориватимуть злодійські руки на найвище його благо, на його улюблену Каміллу... Упевнившись, що Ансельмо сидить уже в криївці, пані з служебкою теж увійшли до шатної комори; ледве переступивши поріг, Камілла зітхнула зглибока й промовила:

— Ох, Леонелло, голубко! Чи не краще буде, перш ніж я виконаю свій намір — який, не скажу, щоб ти мені часом не перебила,— чи не краще буде, як ти візьмеш Ансельмів кинджал, що я в тебе просила, і сама проб'єш ним оці невірні груди мої? Та ні, не роби, мабуть, сього: неслушна то буде річ, щоб я за чужі гріхи покуту приймала. Хотіла б я перше знати, що таке вбачили в мені Лотарієві зухвалі й безсоромні очі, що він насмілився одкрити мені своє гріховне жадання, зневаживши тим друга свого і зганьбивши добру мою славу... Підійди, Леонелло, до того віконця й поклич його — я певна, що він стоїть там на вулиці і жде тільки нагоди, щоб підлий свій замір до скутку довести, та раніше я свій до діла доведу — хоч і жорстокий, зате чесний.

— Ох, панійко моя люба! — скрикнула хитра й лукава покоївка.— Нащо вам той кинджал, що се ви надумали? Чи себе вбити, а чи Ло-тарію віку вкоротити? І так буде горе, і так двоє — все воно на згубу честі й слави вашої обернеться. Краще вже змовчати на ту зневагу, аніж сього лиходія сюди тепер упускати, бо ми ж із вами тут самі, слабкі та безборонні женщини, а знаєте, на що може зважитись мужчина? Засліплений своєю злочинною пристрастю, він ладен доп'ясти свого перш, ніж ви встигните щось зробити, а то вже буде страшне — краще на себе руки наложити. І надала ж лиха година панові моєму Ансельмові пустити в свою господу сього нахабу, сього безчільника!.. А скажіть, пані, як би його вб'єте (правда ж, ви його надумали вбити?), то де ми тоді його мертвого дінемо?

— Де дінемо, голубко? — перепитала Камілла.— Тут і зоставимо, нехай Ансельмо вже сам його поховає: то йому буде правдива втіха — ганьбу свою в землю закопувати. Поклич же швидше того негідника, нехай помщуся за свою наругу, бо всяке відрочення помсти здається мені порушенням вірності малжонкові моєму.

Всю ту розмову чув Ансельмо, і кожне Каміллине слово будило в нім розмаїті почуття; коли ж дочувся, що вона зважилась убити Лотарія, хотів уже вийти з криївки своєї, щоб тому перешкодити, та скортіло йому побачити, що ж далі буде, чим завершиться той жінчин одваж-ний і честивий учинок; якби ж мало до нещастя дійтися, він міг втрутитися в справу слушної хвилі.

Тим часом обняли Каміллу тяжкі млості — впала вона на ліжко, що в шатній коморі стояло, а Леонелла забідкалась над нею, затужила:

— Ой, лиха ж моя година та нещаслива! Невже ж таки загине в мене на руках пані моя, сей крин непорочний,