Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

Кадді та Ґеєр стали обабіч місіс Пайтзель і провели її в покійницьку. Зуби Еліс мати впізнала одразу. Вона звернулася до Ґеєра та спитала: «А де Неллі?» І лише тоді помітила довгі чорні коси дівчинки.

Коронер, не виявивши ознак насильства, припустив, що Голмс замкнув дівчат у великій скрині, а потім напустив туди газу з освітлювального клапана. І дійсно, коли поліція знайшла скриню, в її боці виявився просвердлений отвір, недбало залатаний.

«Важко уявити щось більш дивне, — писав Ґеєр, — аніж очевидна легкість, із якою Голмс убив двох дівчаток просто в центрі Торонто, не викликавши підозр у жодної людини». Якби Ґрем не вирішив доручити йому ці пошуки, детектив не сумнівався: «Ці вбивства б ніколи не розкрилися і місіс Пайтзель зійшла б у могилу, так і не дізнавшись, живі її діти чи мертві».

Для Ґеєра ця знахідка виявилася «однією з найбільш вдалих подій у моєму житті», але ця удача була не зовсім повною, адже Говарда ще не знайшли. Місіс Пайтзель відмовилася вірити, що Говард загинув; вона «наївно плекала надію, що його врешті знайдуть живим».

Навіть Ґеєр зловив себе на тому, що сподівається: цього разу Голмс не збрехав і зробив саме те, про що розповідав у готелі в Індіанаполісі. «Чи [59] прилаштували до якого-небудь закладу, як тоді зізнавався в цьому намірі Голмс, чи його сховано в якомусь загадковому місці, яке неможливо знайти? Живий він чи мертвий? Я був у розгубленості, в замішанні, блукав манівцями».

У вівторок 16 липня 1895 року — того самого дня, коли про знахідку Ґеєра в Торонто повідомили всі газети США, — з кабінету окружного адвоката терміново зателефонували до голови в’язниці Моямензінґ з вказівкою не давати Голмсові ранкових газет. Наказ прийшов від помічника окружного адвоката Томаса В. Барлоу. Він бажав захопити Голмса зненацька, сподіваючись, що вражений злочинець зізнається.

Барлоу, однак, спізнився з наказом. Охоронець, який пішов перейняти ранкові газети, побачив, що Голмс сидить за столом і читає їх так спокійно, ніби там писали тільки про погоду.

У мемуарах Голмс стверджував навпаки — новина його шокувала. Газету він отримав о 8:30 ранку, як завжди, писав він, «і не встиг я її розгорнути, як побачив великі заголовки про те, що дітей знайдено в Торонто. На мить це здалося настільки неможливим, що я гадав, ніби це один із тих нерідкісних випадків, коли газетярі здіймають галас ще до події…» Аж раптом, писав Голмс, він зрозумів, що, напевне, сталося. Мінні Вільямс убила їх або замовила їхнє вбивство. Голмс знав, що в неї є неприємний знайомець на прізвище Гетч. Він припустив, що Вільямс задумала вбивство, а Гетч його скоїв. Це було занадто жахливо, просто не вкладалося в голові: «Я не зміг читати далі, у мене перед очима стояли два милі личка, які дивилися на мене, коли я, поспішаючи, їх залишав — я відчував на щоці чистий дитячий поцілунок, сором’язливо подарований мені, і знову чув їхні серйозні прощальні слова. І зрозумів я, що віднині нестиму за собою ще один тягар до самої могили… Здається, я б у той момент зомлів, коли б мене поспіхом не повели до кабінету окружного адвоката».

Ранок був спекотний. Голмса везли на північ уздовж Броуд-стрит до ратуші крізь липке, мов тягнучка, повітря. У кабінеті його допитав Барлоу. У «Philadelphia Public Ledger» про це написали, що «геній виправдань покинув Голмса. Дві години його закидали питаннями, а він відмовлявся говорити. Він не виявляв жодного страху, але не давав абсолютно ніяких відповідей».

Голмс писав: «Я був не в змозі витерпіти ці звинувачення і не знав відповіді на багато з його питань». Він сказав Барлоу, що міс Вільямс із Гетчем, очевидно, вбили й Говарда.

Голмса відвезли назад до Моямензінґ. Він цілком серйозно став шукати редактора, який би надрукував його мемуари, з тим, щоб вони швидко були опубліковані й схилили громадську думку на його користь. Якщо він не міг безпосередньо застосувати свій дар переконувати інших, то хотів принаймні спробувати вплинути в такий опосередкований спосіб. Він домовився з журналістом Джоном Кінґом про публікацію і поширення книжки.

Він писав Кінґові: «Моя думка така: вам треба взяти всі вирізки з газет — нью-йоркської “Herald”, філадельфійської “Press” і ті, що потрібні нам, передати до друкарні, з тим, щоб із них зробили гальваностереотип за їхній рахунок». Особливо Голмсові хотілося, щоб до книжки як ілюстрацію долучили його світлину з «Herald», на якій у нього густа борода. Ще він хотів, щоб під тією фотографією було розташовано два його автографи (як Голмса і як Маджетта). Голмс бажав, щоб ці приготування було зроблено швидко, аби на момент подання рукопису в друк усі компоненти книжки були готові.

Він давав Кінґові й поради з поширення: «Щойно книжка вийде друком, розташуйте її в газетних кіосках Філадельфії і Нью-Йорка. Потім найміть надійних агентів, які працюватимуть тут, у Філадельфії, після обіду. Обирайте по одній гарній вулиці, залишайте на ній книжку на реалізацію, потім за півгодини повертайтеся по гроші. Це не має сенсу робити до обіду, коли всі зайняті. Я займався такою справою, коли був студентом, і виявив, що це вдалий метод.

«Потім, якщо вам до душі подорожувати, вирушайте на ті території, про які сказано в книжці, проводячи по кілька днів у Чикаго, Детройті й Індіанаполісі. Даруйте примірники газетярам у зазначених містах, це сприятиме