Читати книгу - "Пташиний спів"

Наступного дня Стівен пішов до полковника Грея у штаб батальйону. Стівен відчинив двері його кабінету, і той відклав книгу. Раніше тут була вітальня фермерського будинку.

— Сідайте, Рейзфорде. Ну як, добре провели вихідні?

— Так, дякую, сер.

— Боюся, що ваша рота завтра повертається на передову.

— Не маю заперечень, — відповів Стівен. Він сів нога на ногу та посміхнувся. — Будемо продовжувати. Іти вперед. Поки це все не закінчиться.

Стівенові подобався Грей — він завжди говорив прямо. Хвилювала лише його схильність до дивних психологічних теорій.

Грей розпалив трубку.

— На мене тиснуть. Я маю поставити вас на штабну роботу. Цього разу вам доведеться погодитися.

Стівен напружився.

— Я не для того зайшов так далеко, щоби покинути моїх солдатів зараз.

— Яких солдатів? — м’яко запитав Грей.

— Тих, з якими я тут вже більше двох років.

Грей мовчки труснув головою та підняв брову. Стівен ковтнув і впулився у підлогу.

— Їх немає, Рейзфорде, — сказав Грей. — Вони усі загинули. Від вашого взводу залишилося не більше двох чоловіків.

Стівен облизнув губи. В очах стояли сльози.

— Ви втомилися, — сказав Грей.

— Ні, я...

— Ви ні від чого не ухиляєтеся. Я знаю, що ви ходите у патрулювання та розвідку. Я чув, що ви навіть спускалися під землю з мінерами. Але я не про те. Ви втомились морально, Рейзфорде. Хіба я не правий?

Стівен похитав головою. Відповісти він не міг. З ним уже давно ніхто не розмовляв з таким співчуттям.

— Тут нічого соромитися. Господи, та ви ж зробили не менше, ніж будь-хто інший у цьому батальйоні! Найкраще зараз для вас — це співпраця зі штабом бригади. Їм потрібні ваша французька. Яка вам користь зі знання мови, якщо ви стирчите у вирві від снаряду?

— Надовго?

— Лише на декілька місяців. У шеренгах наших французьких союзників назрівають деякі проблеми. Нам потрібно точно знати, що там відбувається, бо самі вони нічого не розкажуть.

Стівен кивнув. Він не бачив можливості опиратися.

— Та спочатку вам дадуть відпустку додому. І від цього ви теж не можете відмовитися.

Вістовий Грея, Уоткінс, приніс чай та пиріг з волоськими горіхами, який надіслала дружина полковника з Англії.

Поки обоє їли, висіла тиша, а потім Грей сказав:

— Ви чули про неприємний інцидент з полоненими у роті «Б»? Важкий обстріл, солдати змучилися. Під час розвідки узяли близько дюжини бошів. А коли з’ясувалося, що їх треба буде вести п’ять миль під дощем, та ще й угору, вони просто відвели їх у найближчий гай та розстріляли. Офіцер закрив на це очі.

Стівен відчував, що Грей уважно стежить за його реакцією. Можливо, той взагалі придумав усю цю історію для перевірки.

— Їх треба віддати під трибунал, — відповів Стівен.

— Я думав, ви не дуже полюбляєте наших німецьких друзів, — шотландський акцент Грея став трохи помітнішим, що свідчило про зацікавленість полковника.

— Не дуже, — підтвердив Стівен, ставляючи на стіл свою чашку. Навіть у штабі батальйону чай мав присмак палива — його теж розносили в бочках. — Для мене найважча частина роботи — зробити так, аби солдати ненавиділи німців так сильно, як і я. Коли ми на відпочинку або на другій лінії, у них добре виходить. А чим ближче до фронту, тим частіше вони говорять про «нещасних німчиків». Але найгірше — коли вони чують, як німці балакають або співають, тоді я знаю, що халепа. Мені доводиться нагадувати їм про їхніх мертвих друзів.

— А що ви самі?

— Мені не важко підтримувати вогонь ненависті, — сказав Стівен. — Я інший. Я навчився любити статут та бути кровожерливим, як він того потребує. Мені достатньо лише подумати про солдатів, про те, що з ними зробили німці, про те, як вони помирали.

Стівен розхвилювався. Він спробував заспокоїтися, щоб не сказати нічого нерозсудливого. Він подумав про Бреннана — його брат пропав під час патрулювання кілька днів тому.

Грей кивав з виразом інтелектуального захоплення на обличчі — як хірург, що знайшов жовчний камінь, про який будуть потім писати у медичних журналах.

— Я не думаю, що офіцери повинні жити у вирі особистої ненависті до ворога, — зауважив Грей. — Так, вони мають бути кровожерливими, але з ясною головою, бо їм треба піклуватися про безпеку своїх солдатів.

— Я увесь час про неї думаю, — відповів Стівен. — Жоден, хто бачив те, що й ми з вами минулого липня, не захоче знову спостерігати марну смерть свої солдатів.

Грей постукав чайною ложкою собі по зубах.

— А ви б отримали задоволення, якби самі, своїми руками, вбили велику кількість ворогів?

Стівен подивився униз на стіл. З думок не виходили