Читати книгу - "Джейн Ейр"

мені час від часу доводилось міняти місце. Тож я не почувалася ні в безпеці, ні в спокої. На ранок пішов дощ і не переставав весь день. Не проси мене, читачу, давати докладний звіт про той день: я й далі шукала роботи, й далі діставала відмови, й далі вмирала з голоду, і тільки раз мені вдалось попоїсти. Я побачила, як коло дверей одного будинку маленька дівчинка лагодилась вигорнути свині в корито рештки каші з миски.

— Ти можеш мені віддати цю кашу? — спитала я.

Дівчинка з подивом глянула на мене.

— Мамо! — вигукнула вона. — Тут якась жінка просить у мене каші.

— Гаразд, доню, — відповів голос ізсередини. — Коли то жебрачка, то віддай. Свині однаково вона не потрібна.

Дівчинка вигорнула затужавілу грудку мені в жменю, і я її жадібно проковтнула. Коли вогкий присмерк почав густішати, я спинилась на безлюдній стежці, яку я вже міряла з годину чи то й більше.

«Я геть знесилилася, — мовила я сама до себе. — Я відчуваю, що далеко не зайду. Чи й цієї ночі я не матиму притулку? Хіба можна покласти голову на мокру й холодну землю під отаким дощем? Боюся, що нема іншої ради, бо ж хто мене прихистить? Тільки як це буде жахливо: я голодна, виснажена, змерзла, самотня, а попереду цілковита безнадія. Я, мабуть, не доживу до ранку. А чому б мені не примиритися з близькою смертю? Навіщо я чіпляюся за це нікчемне життя? Я знаю, я вірю, що містер Рочестер живий, до того ж померти з голоду чи з холоду — це така лиха доля, якій природа не може скоритися без боротьби. О провидіння, підтримай мене ще трохи! Допоможи, вкажи путь».

Затуманеним поглядом я обвела похмурий імлистий краєвид. Я побачила, що вже далеко відійшла од села: воно зовсім зникло з очей. Зникли вже й родючі поля довкола нього. Путівцями та глухими бічними стежками я знов дісталася до пустища, і тепер лише два-три поля, майже такі ж дикі й неродючі, як і вересовий степ, від якого вони були відвойовані, лежали між мною та повитим темрявою пагорбом. «Що ж, краще вмерти там, ніж на вулиці чи на безлюдній дорозі, — подумала я собі. — Хай краще ворони та круки, — якщо круки водяться в цих місцях, — клюють моє тіло, аніж його заб'ють у жебрацьку труну і воно зотліє в убогій могилі». Отож до пагорба я й повернула. Допленталась до нього. Лишалося тільки знайти глухий закуток, де б я могла лягти й відчути себе хай не в безпеці, однак принаймні в якомусь сховку. Проте пустище було рівне-рівнісіньке і різнилося тільки кольором — зеленим, де болітця позаростали очеретом та мохом, і чорним, де на сухій землі ріс тільки верес. Хоча надворі дедалі темніло, я ще помічала цю відміну, щоправда, більше як чергування світла й тіней, бо колір побляк разом з днем.

Мій погляд усе ще блукав понурим узгір'ям та пустищем, що зливалося з дикою рівниною, аж ось далеко попереду, між болотами та скелями блиснув вогник. «Це мандрівний вогник», — спершу подумала я й чекала, що він ось-ось зникне. Але вогник горів і далі рівним світлом, не наближаючись і не віддаляючись. «Може, там хтось розпалив багаття?» — знов запитала я себе. І я дивилася, чи вогник не розгориться, але ні, він не збільшувався і не зменшувався. «Це, може, свічка в домі, — вирішила я, — але якщо так, то я ніколи до неї не дійду! Надто вже вона далеко. Та якби вона була зовсім близенько, що мені з того? Постукати в двері, щоб їх зачинили перед твоїм носом?» І я лягла долі й припала лицем до землі. Якусь мить лежала нерухомо. Нічний вітер

пролітав над пагорбом і наді мною й, стогнучи, завмирав у далечині. Падав густий дощ, і я змокла до рубця. Задубіти б отак від холоду, в милосердних обіймах смерті, хай тоді ллє й далі, я вже однаково нічого не відчую! Та моя жива плоть здригалася від холодних потоків. І невдовзі я підвелася.

Вогник стояв на місці, тьмяно, але вперто проблискуючи крізь дощ. І я попленталася до нього, насилу переставляючи стомлені ноги. Він повів мене узгір'ям, а потім через широке болото, мабуть, непрохідне взимку, яке хлюпало й двигтіло навіть тепер, у розпалі літа. Я двічі падала, але відразу підводилася й насилу брела далі. Цей вогник був моєю останньою надією — я мусила дійти до нього.

Перейшовши болото, я помітила на темному вересі якусь білу смугу. Я підійшла ближче: то була дорога або стежка, що вела прямісінько на вогник, який блимав десь ніби з верхівки пагорба, з-поміж купки дерев — видно, ялин; у темряві я ледве могла розрізнити їхні обриси й хвою. Коли я підійшла ближче, моя провідна зоря зникла: щось затулило її від мене. Я простягла вперед руку й доторкнулася до чогось темного й твердого: я намацала низенький підмурок з нетесаного каміння, над ним щось на зразок частоколу, високий і колючий живопліт. Я просувалась навпомацки далі. Переді мною знов забовваніло щось біле: це була хвіртка; вона одразу розчинилася, ледве я до неї доторкнулась. Обабіч темніли кущі — падуби або тис. Коли я зайшла через хвіртку й проминула кущі, перед очима вималювався обрис будинку, — чорного, низенького й доволі довгого. Але провідний вогник не горів ніде. Навкруги стояла непроглядна темінь. Може, мешканці полягали спати? Я побоювалась, що воно так і є. Шукаючи двері, я завернула за ріг, — і ось знову блиснуло привітне світло, воно лилося крізь ромбовидні шибки маленького заґратованого віконця, що було ледве на фут від землі. Воно здавалося ще меншим, бо його затуляло листя плюща чи якоїсь іншої виткої рослини, що густо вкривала цю частину стіни. Віконце було таке вузеньке і так щільно прикрите листям, що завіски чи віконниці, мабуть, вважалися зайвими, тож коли я нахилилась і прогорнула віття, що звисало над віконцем, то змогла вільно заглянути досередини. Я ясно побачила кімнату з чистою, посипаною піском підлогою, горіховий буфет з олов'яними, виставленими в ряд тарілками, де відбивалися червонясті відблиски торфу, що горів у печі; побачила годинник, білий сосновий стіл, кілька стільців. Свічка, що її промінчик правив мені за дороговказ, стояла на столі, і при її світлі трохи простацька на вигляд, але дуже охайна, як і все довкола неї, літня