Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

— Ну чому самі? — ображено скривилася вона. — Не тільки п'янки...

А потім присунулася ще ближче і змовницьким голосом прошепотіла:

— Докто-ор... А в нас і тортик є...

— Тортик? — здригнувся Щур, мимоволі проковтнувши.

— Так! Ну, не цілий, звичайно, але вам вистачить. А ми вже зі Светкою так... корком занюхаємо...

Вона продовжувала хитро посміхатися. Щур заборсався під простирадлом і спустив ноги у піжамі на підлогу.

— Пусти, дай підвестися... — навмисне суворо буркнув він. — Зовсім уже на мене вилізла...

— Дуже мені треба...

— Отже, так! — у голосі реаніматолога несподівано прорізалося натхнення, він навіть потер руки. — Не більше ста грам чистого продукту і... на посиденьки сорок хвилин. Потім — спати!

Задоволена Наталя смикнулася до дверей.

— Стій, куди! — зупинив він. — А чим розведеш?

— Господи... З крана капнемо! — Світлана вже також з'явилася в ординаторській.

— Та ви що, зовсім озвіріли? — здивувався Щур. — Що на вас найшло? Завтра нам усім шлунки повивертає!

— Ну, кип'яченої чи мінералки немає. О! — несподівано зраділа Наталя. — Глюкозою! Знаєте, яка сила? Навіть на спиртзаводі глюкозу до горілки додають.

— А де взяти?

— Ой, доктор... Що в нас — глюкози немає?

— Ні, — відрубав Щур, — із НЗ не дам.

— Та ми зранку в аптеці купимо, — насідали дівчата.

— Із НЗ не дам, — повторив той.

— Докто-ор, — Наталя знову підсіла до нього, — давайте позичимо в діда-інфарктника. Он скільки родичка нанесла. А йому лише на восьму капати призначено. За п'ятнадцять восьма йдемо зі Світланою до аптеки і відкупляємо банку глюкози.

— Ну, гаразд, — махнув рукою Щур, зрозумівши нарешті, що виспатися сьогодні не вдасться. — Тільки в темпі давайте.

Обидві хутенько вискочили з ординаторської, і за п'ять хвилин на столі вже стояла порізана половина торта і три келишки. Щур витяг зі столу плитку шоколаду. Здерши ножицями металеву запайку з флакону глюкози, Наталя вже розводила спирт. Щур витяг аркуші паперу замість тарілок і потяг собі найбільший шмат торта. Нарешті Наталя розлила по келишках.

— Ну, що ж, Світланко... За тебе, — смиренно промовив Щур, остаточно зрозумівши, що ніч пропала.

— Дякую... — медсестра скромно опустила очі.

Він підняв келишок двома пальцями, підозріливо глянувши на світло через приготований напій.

— Давайте, Сергію Андрійовичу, — підганяла Наталя, — покажіть, який ви крутий.

— Ти хоч нормально розвела? — понюхавши і скривившись, запитав він.

— Аякже... П'ятдесят на п'ятдесят.

— Круто. Ху! — сказав Щур і перекинув у себе келишок.

Пауза тривала мить, а потім із його рота вирвався фонтан,

який розлетівся по столі, стінах, халатах медсестер і навіть екрану телевізора. Він ревів жахливо та голосно, тримаючись рукою за шию спереду, потім закашлявся і, скочивши, засмикався по ординаторській. Із приступами кашлю з нього вилітали залишки еліксиру, зготовленого улюбленою медсестрою.

— Ну, ти-и-и... — прохрипів Щур поміж приступами кашлю. — Сволота... чорти би вас забрали...

— А ми гадали — ви вмієте... — ображено скривилася Наталя.

— Яке до біса «вмієте»? — ревів Щур. — Що це за гидота?!

— Як що? Спирт. З глюкозою...

— Ану давай! — він продовжував вимахувати руками, — ану спробуй цей спирт! Давай, сама пий!

Знизавши плечима, Наталя взяла свій келишок, але в останню мить він не дав їй зробити цього.

— Потім вас, дуреп, ще відкачувати доведеться... Ану давай сюди свій спирт!

Наталя принесла пляшечку, в якій залишалося ще зо сто п'ятдесят грамів чистої рідини. Він мовчки крапнув собі на долоню і занурив туди язика. Вираз обличчя лікаря став при цьому більш ніж нерозуміючим.

— А тепер — глюкозу!

— Ось глюкоза... — Наталя присунула анестезіологу щойно розпечатаний флакон, — ви що, доктор, стандартна пляшка, з аптеки.

Щур понюхав, а потім налив на долоню і спробував таким самим чином. Обличчя його відразу ж дико перекривилося, і він виплюнув.

— Господи... Що це? Це ж не глюкоза!

Наталя взяла банку і, понюхавши, також спробувала на язик. Очі її буквально полізли на лоба.

— Що це?!

Вона повернула флакон етикеткою і прочитала:

— «Глюкоза, п'ятипроцентний розчин, стерильно».

— Може, й стерильно, — сказав Щур, — але не глюкоза.

— Як таке може бути? — дивувалася Наталя.

— Може, зіпсувалося? — припустила Світлана. — Який там термін придатності?

— Що ти несеш? — Щур забрав у неї флакон. — Ану, давай із НЗ хлористий калій! Є в нас?

— Є...

Наталя принесла флакон, лікар здер кришку і опустив туди язика. їм стало зрозуміло без слів.

— Хлористий калій, — сплюнувши, констатував Щур.

— Атас, — пробурмотіла Наталя. — Це виходить, в аптеці замість глюкози зробили хлористий калій.

— Швидше, просто етикетку не ту приліпили.

— І наш доктор мало не отруївся! — обурено промовила Світлана.

— Доктора би чорт не взяв, — задумливо сказав Щур. — А от о восьмій ти би прокапала цю банку діду. Це вже точно.

— То й що... — не зрозуміла Світлана. — Йому й так призначено капати хлористий калій.

— Десять кубиків, — повільно промовив Щур. — Де-сять! А у банці двісті!

— І... що би було?

— Хвилин за двадцять фібриляція та зупинка серця. За дві години, як належить, — у морг. Заключний діагноз звучав би: гостра серцево-судинна недостатність. Або щось на кшталт того.

— Так я ж не знала! — мало не закричала Світлана.

— І я б не знав, — сказав Щур, — від чого помер хворий. Він же інфарктник — усе можливо... А банку б здали до аптеки. Ніхто б нічого не знав. Це абзац...

В ординаторській запанувала тиша.

***

Світлана сиділа у палаті за столом, гортаючи журнал. Хвора після холецистектомії спала, час від часу пориваючись хропіти. Дід-інфарктник лише тихенько сопів уві сні, оригінально плямкаючи губами.

Зайшовши до сестринської, Щур всівся на тахту, де, скрутившись під ковдрою, спала Наталя, навмисно притиснувши їй ноги.

— Доктор! — смикнулася вона. — Що ви чудите? Я вже майже спала!

— Ну, то вставай, — сказав він. — Торт все-таки потрібно