Читати книгу - "Собор Паризької Богоматері"

йому змогу гідно зустріти несподівану атаку нічного патруля або дозору. І він розташував свої загони так, що тому, хто глянув би на них згори й здаля, вони нагадали б римський трикутник у битві під Екномом, «свиню» Александра Македонського або знаменитий клин Густава-Адольфа *. Звернена однією своєю стороною до Божого притулку, а другою до вулиці Сен-П'єр-о-Беф, основа цього трикутника, перетинаючи вихід з вулиці Парві, упиралася в глиб майдану. Клопен Труйльфу, разом із князем циганським, нашим другом Жеаном і кількома найодчайдушнішими волоцюгами, став при вершині цього трикутника.

Наскоки, подібні до того, який обідранці мали намір вчинити на Собор богоматері, у середньовічних містах не були великою рідкістю. Того, що ми звемо тепер «поліцією», тоді не було. По найбільш багатолюдних містах і особливо по столицях єдиної центральної влади не існувало. Феодалізм дуже химерно побудував ці велетенські міста-общини. Місто являло собою

скупчення сили-силенної окремих феодальних володінь, що поділяли його на окремі частини різноманітної форми й величини. Звідси безліч найсуперечливіших порядків, тобто, власне, ніякого порядку. У Парижі, приміром, незалежно від ста сорока одного ленного володаря з правом стягати податки, було ще двадцять п'ять володарів, які, починаючи від єпископа Паризького з його ста п'ятьма вулицями й кінчаючи настоятелем Нотр-Дам-де-Шан, у якого їх було чотири, мали, крім того, право судової влади. Усі ці феодальні законники визнавали свого сюзерена-короля тільки номінально. Усім належало право стягати шляхове мито. Усі почували себе господарями. Людовік XI, цей невтомний трудівник, широко й наполегливо заходившись руйнувати феодальний лад (що його згодом в інтересах королівської влади дбайливо відновляли Рішельє * й Людовік XIV і в інтересах народу остаточно знищив Мірабо), — владно, наперекір усім, видав два-три укази, якими для всіх визначалися обов'язкові правила. Так, наприклад, у 1465 році городянам, під загрозою шибениці, було наказано з настанням ночі запалювати на вікнах свічки й замикати собак; того ж таки року іншим наказом велено було ввечері перетинати вулиці залізними ланцюгами і заборонялось тримати при собі кинджали чи будь-яку іншу зброю. Проте незабаром усі ці спроби встановити загальноміське законодавство було забуто. Городяни дозволяли вітру гасити свічки на їхніх вікнах, а собакам вільно гуляти; вулиці перетинали ланцюгами лише під час облоги, а заборона носити зброю спричинилася лише до того, щоб вулицю Перерізаної Пельки почали називати вулицею Перерізаного Горла. Це вже, безперечно, було явним прогресом.

Стародавня споруда феодального законодавства стояла непохитно. Судові округи й ленні земельні володіння безладно нагромаджувалися, перехрещувалися, переплутувалися, стикались і немовби врізувались одне в одне. Даремно скрізь стояв ліс дозорів, патрулів, різноманітної нічної сторожі,— крізь неї у всеозброєнні проривалися грабунок, бунт і розбій. Не дивно, що в такому безладді несподівані наскоки черні на палаци, замки й прості будинки не були нечуваною подією. Сусіди втручалися в цю справу здебільшого лише тоді, коли пограбування загрожувало їм самим. Почувши постріли з мушкетів, вони затуляли вуха, зачиняли віконниці, барикадували двері, вичікуючи, поки сутичка закінчиться з допомогою нічної варти або й без неї. А вранці парижани переказували один одному: «Минулої ночі розгромили палац Етьєна Барбетта», «На маршала Клермонського вчинено напад…» Не тільки королівські замки — Лувр, Пале, Бастілія, Турнель, але й резиденції звичайних вельмож — Пті-Бурбон, палац де-Санс, Ангулем-ський палац та інші — обгороджувалися зубчастими мурами, а над ворітьми в них були бійниці. Церкви охороняла їхня святість. Проте деякі з них — Собор богоматері не належав до цього числа — були укріплені. Абатство Сен-Жермен-де-Пре було оточене зубчастою огорожею, наче замок якогось барона. На гармати воно витратило міді значно більше, ніж на дзвони. Сліди укріплень цього абатства були виразно помітні ще в 1610 році. Нині ж від нього лишилася тільки сама церква…

Але повернімося до Собору богоматері.

Покінчивши з першими розпорядженнями, які,— віддамо належне дисципліні цієї армії голодранців, — виконувалися мовчазно й надзвичайно точно, Клопен зліз на парапет паперті. Ставши лицем до Собору й розмахуючи смолоскипом, полум'я якого, коливаючись на вітрі й застилаючись власним димом, то осявало фасад церкви червонуватим світлом, то залишало його в тіні, цей гідний ватажок зграї волоцюг заговорив хриплим, грубим голосом:

— Луї де Бомон, єпископе паризький, раднику верховного суду! Я, Клопен Труйльфу, король Алтинів, великий принц Арго, єпископ блазнів, кажу тобі, що наша сестра, несправедливо обвинувачена в чаклунстві, знайшла собі пристановище у тебе в Соборі. Ти повинен дати їй притулок і захист. Але верховний суд хоче забрати її з Собору, і ти дав на це згоду. Завтра нещасну мають повісити на Гревському майдані, якщо її не врятують бог і волоцюги. Тому, єпископе, ми прийшли до тебе. Якщо твоя церква недоторканна, недоторканна й наша сестра, але якщо наша сестра не є недоторканною, — то й твоя церква не є недоторканною. Ми вимагаємо: якщо ти хочеш врятувати Собор — віддай нам дівчину. Якщо ні — ми заберемо дівчину силою й пограбуємо храм. І це буде справедливо. На підтвердження цього я ставлю тут свій прапор і… нехай береже тебе бог, паризький єпископе!

На жаль, Квазімодо не міг чути цих слів, виголошених з виразом лиховісної й дикої величі. Хтось із волоцюг подав Клопену «прапор», і він урочисто встромив його в щілину між двох плит. Це були великі вила із скривавленим шматком падла на зубцях.

Зробивши це, король Алтинів обернувся й глянув на свою армію лиховісних молодчиків, очі яких блищали, неначе вістря списів. По невеличкій паузі він знову гукнув:

— Вперед, сини! До роботи, зломщики!

Тридцятеро здоровенних, кремезних хлопців, схожих на слюсарів, вийшли з лав з молотками, кліщами й залізними ломами на плечах. Вони рушили до головної брами Собору, зійшли східцями на паперть і з допомогою підойм та кліщів заходилися ламати двері. Волоцюги юрбою подалися слідом за ними, хто допомагати, а хто й просто дивитись. Натовп миттю заповнив усі одинадцять східців паперті.

Але двері не піддавалися.

— Таж міцні і вперті, хай їм чорт! — вилаявся один.

— Такі старі, що в них хрящі закостеніли, — сказав другий.

— Сміливіше, друзі! — продовжував закликати Клопен. — Ставлю голову проти старої пантофлі, що поки прокинеться хоч один паламар, ви встигнете відчинити двері, визволити дівча й пограбувати вівтар. Чуєте, замок уже тріщить!

Страшенний гуркіт, що пролунав за спиною Клопена, заглушив його слова. Клопен обернувся. Неначе з неба на паперть гепнула величезна колода. Розчавивши на східцях кільканадцять волоцюг, вона з гуркотом гарматного пострілу відскочила на бруківку й поперебивала ноги ще декому з юрби голодранців. З криками жаху всі кинулися врозтіч. Прилегла до паперті частина майдану за мить спорожніла. Зломщики,