Читати книгу - "Яса. Том 1"

class="p1">Відчуття близької небезпеки студенило серце. Йшов сторожко, готовий зустріти чужинців. Ось верба з п’ятьма зведеними вгору, немов у судомі, гілками — конарами, звідси до монастирища пролягає довга вузька галявина. Колись тут була дорога. Сліди повертали в той бік, губилися в траві. Лаврін зупинився. Ще жевріла надія, що хтось поїхав до монастирища. Тільки що йому треба біля порослих бур’яном каменів?

У цю мить почув тріск. Майже несамохіть ступив за вербу, за той її край, де од землі гнало пагіння. Серце стукало гулко, одлетіли геть всі думки, лишилась одна, котрою намагався розірвати чорну запону невідомості. Цінькала вгорі синиця — десь тут було її гніздо, — й те цінькання билося об важку Лаврінову напругу, дзвеніло на ній, як далекий поклик на оголеній шаблі.

Спершу побачив тільки тіні. Принаймні так видалося. Згори падало призахідне проміння, переломлювалося в листі, змінювало обриси всіх предметів. А далі тіні немовби полетіли кудись убік, в листяній сутіні загострилися, вигранилися постаті коней і людей. Одна, друга, третя. Перша — якась незграбна. Щось обвисало з сідла в обидва боки.

І враз… Світ померк Лаврінові в очах. Ще не вхопив усе до кінця зором — бачив тільки чорнобородого турка на коні й перекинутий через коня сувій, а думкою, тривогами, серцем відгадав усе. Киліяна! Турки везуть Киліяну.

На мить думка розтеклася, а далі мислив гаряче, але розважливо. «Рятувати. Стрілити турка. Й другого… Їх троє… Троє… Слідів — шість?»

Пильнуючи, аби не зачепити яку галузку, дозирався вперед. Перший і третій — турки. Третій щось тримав перед грудьми. Неначе дитину. Він гойдав закутану в білий шмат руку, заколисував біль. Притримував її другою рукою. Очевидно, був поранений. Третій — не страшний. А другий…

Лаврінові обпекло груди. В очі бурхнула червона хвиля, він ледве йняв собі віри — другий був Марко, його товариш. Чий хрестик носить на шиї. Віддихнув важко, в серці закипів гнів, але не було коли розбиратися зі своїми думками та почуттями. Лаврін видобув із сагайдака стрілу. Ще встиг помітити — стріла важка, з широкими площиками. Точніший буде політ. Біле, як сніг, мабуть лебедине, пір’я на стрілі з одного боку забарвлене в червоне. Та стріла вже побувала в чиїхось грудях. Майнула думка — не влучити б у Киліяну. «Не влучу», — вже крайком мислі. Перехрест підпустив турків сажнів на десять. Уже бачив обличчя першого турка, ніби сплеснуте згори й знизу, чорне, в глибоких зморшках. Турок щось жував. Задирав угору голову, сипав потраву в рот. Мак чи просо.

Цілився в бороду туркові, трохи нижче, трохи лівіше, відтягував тятиву, пальцями почував її силу. Лет стріли був короткий, він навіть почув удар. Турок здивовано вирячив очі, вхопився руками за груди, хотів закричати, але в роті йому тільки зашипіло, по бороді потік з піною червоний мак, вершник гойднувся вперед, потім — назад, знову вперед і посунувся з коня. Глухо гупнуло тіло, кінь сахнувся, задом, крижами налазив на кущ, метнувся у другий бік, і Киліяна теж сповзла з сідла. Лежала на траві, розкинувши руки, й Лаврінові страх брийонув по серцю — нежива. Його думка мовби розщепилася на дві: одна летіла до Киліяни, друга штовхала ще по одну стрілу. З того й забарився. Турок з пораненою рукою утікав. Гнав коня через кущі, біла шматина метлялася, як птиця. Лаврін натягнув тятиву, хапав оком ціль і не міг ухопити. Врешті впіймав і в ту мить, коли опускав тятиву, послизнувся на мокрій приболотній траві. Мабуть, через те не влучив, а може, стріла по дорозі влучила в гілку й змінила напрям польоту. Сіра постать ще раз майнула між кущів, Лаврін пробіг кілька кроків і зупинився. Турок щез. Гойдалося віття, тріщало галуззя, панічно кричали над головою сороки. Кинувся до Киліяни, підвів голову, вона гойднулася, як нежива. Проте вуста горіли, вони були болісно розтулені, на них закарбувався жах.

Лаврін в непам’яті зчепив руки, підвів угору очі, шукаючи рятунку, й неначе крізь туман побачив Марка. Той сидів у сідлі, ноги його були зв’язані під животом коня сирицею.

Нараз почув такий знайомий, котрий видався незнайомим, голос:

— Вона жива. Турки влили їй щось у рота, щоб не кричала.

Туман сплив з — перед Лаврінових очей, тепер Марка бачив добре. На неголенім, майже квадратнім обличчі Ногайця проступали вилиці, губи пойнялися синявою, в очах стояли сірі риски. Дві сірі риски — дві зради. Обоє розуміли це. Дві зради. Надто страшна друга. Чим би не була спонукана. Тяжким катуванням, неминучою смертю. Лаврін подумав, що через нього ледве не втратив навіки Киліяну. З нею втрачав світ.

Зараз він був суддею Маркові. Маркові, з яким разом ганялися за січовим псом Шайтаном. Спали в одному курені. Стояли на стінах Ладижина… Він не міг одділити того Марка від цього. Душа квилила з болю. Й шматував її страх за Киліяну. Але той страх поволі відступав. Киліяна жива. Вона житиме! Він знайшов її!

І враз Лавріном опанувала радість, аж забув про все, що думав допіру. Киліяна жива! Вона скоро прокинеться. Він врятувався сам і врятував її. Та що там все на світі! Все склалося щасливо. Боже, гарно як… Марко… Дурний боягуз Марко! А може, він зовсім не винуватий? Може, його схопили на хуторі, куди він утік з Ладижина?..

Осліплений радістю, в ту мить прощав те, чого, либонь, не прощало й залізо. Вихопив з піхов мертвого турка шаблю, перерізав сирицю, котрою були спутані Маркові ноги.

— Злазь, Марку.

Холодний скрип шаблі по сириці прокраяв у свідомості хідник для давнішої думки: «Турків було п’ятеро».

— Мурашківці мене повели силою, — похлинаючись гарячою слиною, забелькотів Марко. — Заткнули рота…

Лаврін перепинив його.

— Де решта? — показав на вбитого, що лежав у траві.

Марко зліз з коня, понуро дивився під ноги.

— Двох Дорош… Сохірем, третього окропом… дід — челядник.

— Як окропом? — запитав Лаврін, не випускаючи зі своєї руки Киліянині пальці. Вони були холодні, безживні.

— Ніс бабі на золиво… Витяг з печі, ступив до дверей, а той саме на поріг.

— А Дорош, дід і баба? — запитав, хоч уже здогадався й так.

— Порубали, — ледве шелеснув губами. Ті смерті теж лежали на його душі. Він пригадав усе й мимоволі зажмурився. Почував себе страждальцем, мучеником на цій землі. За віщо йому таке? Доля гралася ним, як кіт мишею. Одпускала, а тоді знову накривала кігтистою лапою. Пригадав, як порятувався від катівського меча, як повів на Брусів хутір зграю. Страх і далі не випускав з кігтів