Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

людей, як от Старий Моряк, Саймон Нішіканта, Грімшо, капітан Доун і маленький літній А-Мой. Не раз у тому маренні з’являлися і Вишкребок, і Кокі — відважний живий жмутик пір’я, що безстрашно прожив під ясним сонцем своє коротеньке життя. Майклові уявлялось, наче з одного боку, вчепившись у нього, щось джергоче йому на вухо Кокі, а з другого — обіймає його Сара й мурмоче свою нескінченну й незрозумілу повість. А потім знов нібито чарівні пальці укоханого стюарда пестливо м’яли йому вуха.

— Отаке моє щастя, — бідкався Дейвіс, дивлячись на своїх собак, коли вже налаявся досхочу.

— Це, щоб ти знав, як довірятися п’яному підсобникові, — незворушно озвалася його дружина. — Я б не здивувалася, якби половина їх поздихала.

— Ну, не час тепер патякати, — огризнувся Дейвіс, уже скидаючи піджака. — Ворушімося, серденько, а то лихо буде. Насамперед треба їх напоїти.

З крана в кутку він наносив цебром води у велику оцинковану балію. Собаки, чувши дзюркіт і плюскіт, скавчали й вили, як навісні. Коли Дейвіс почав викидати їх із кліток, декотрі силкувалися лизнути йому руку розпухлим язиком. Кволіші повзли до балії, а дужчі стрибали через них. Місця для всіх не стало, і дужчі напилися першими, гарикаючи, штовхаючись та кусаючись. Серед найперших був і Майкл — він скуштував чужих зубів, і своїх дав скуштувати, але квапливо нахлептався живлющої рідини. Дейвіс топтався серед них, стусаючи ногами на обидва боки, щоб усі змогли напитися. І дружина його теж доклала рук, розмахуючи шваброю. Знявся пекельний ґвалт, бо собаки, промочивши пересохлі горлянки, вже могли на весь голос вити з болю й страху.

Декотрі вже не мали сили навіть доповзти до балїї, тому воду підносили їм і поїли силоміць. Здавалось, собаки не понапиваються ніколи. Вони валялися, знеможені, по всій кімнаті, але раз у раз то один, то другий підповзав до балії й силкувався хлебтати ще. Дейвіс тим часом розпалив плиту й насипав у казан картоплі.

— А смердить тут, як у скунсовій норі, — зауважила місіс Дейвіс, кінчаючи пудрити носа. — Любий, доведеться їх скупати.

— Правда, серденько, — погодився чоловік. — І то чим скоріше. Поки варитиметься та вихолонятиме картопля, ми це й упораємо. Я їх митиму, а ти витирай. Та сухенько, а то знов позастуджуються.

Купали собак швидко, не панькаючись. Дейвіс хапав першо-го-ліпшого й кидав у балію, з якої вони щойно пили. А котрий боявся чи опирався, того він стукав по голові щіткою або бруском простого жовтого мила, що ним їх милив. На кожного собаку йшло всього кілька хвилин.

— Пийте, пийте, дідько б вас узяв, як ще не понапивались, — приказував Дейвіс, натоплюючи кожного з головоїр в брудну мильну воду.

Він неначе вважав, що вони самі винні у своєму жалюгідному стані, і сприймав їхню занехаяність як особисту образу.

Майкл не опирався перед балією. Він розумів, що купання потрібне й неминуче, хоча в Сідервайлді воно бувало куди менш неприємне, а вже стюард та Квек обертали купання на пестощі. Отож він терпів, поки його терли щіткою, і все було б гаразд, якби Дейвіс не притопив його з головою. Майкл вдразу шарпнувся з води й остережливо загарчав. Дейвіс замахнувся важкою щіткою, але не вдарив, а тільки тихенько свиснув із подиву.

— Ого! — сказав він. — Диви, хто це! Любонько, це той ірландський тер’єр, що я взяв у Колінза. Він ні на що не здатний. Колінз це сам сказав. Тільки за статиста, дірки затикати. Вилазь! — наказав він. — Годі з вас на сьогодні, пане новенький! Тільки затям, скоро я тебе так почну вчити, що тобі й світ немилий стане.

Поки картопля остигала, місіс Дейвіс різкими покриками відганяла від неї голодних собак. Майкл понуро лежав збоку й не кинувся разом із рештою їсти, коли собак пустили до корита. І знову Дейвіс заметушився поміж них, відпихаючи ногами сильніших та зажерливіших.

— Як вони ще почнуть кусатися після всього, що ми для них зробили, стусай їх під ребра, любцю, — сказав він дружині. — А, будеш? Будеш? — ревнув він зразу на великого чорного пса, щосили копнувши його в бік. Тварина підстрибнула, заскавчавши з болю, і стала осторонь, сумно дивлячись на їжу, над якою здіймалася пара.

— Ну, тепер хай ніхто не каже, що я ніколи не купаю своїх собак, — озвався Дейвіс від крана, під яким мив руки. — Мабуть, годі на сьогодні, можна й спочити, любонько?

Місіс Дейвіс кивнула головою.

— Репетицію можна зробити й завтра, — провадив він. — Часу вистачить. Я сьогодні ще зазирну сюди й зварю їм дерті. Два дні постилися, то треба підгодувати.

Коли собаки доїли картоплю, їх повкидали назад у клітки — ще на двадцять чотири години ув’язнення. У мисочки їм поналивали води, а ввечері, не випускаючи з кліток, ще раз сито нагодували кашею з дерті та собачими сухарями. Майкл тоді наївся вперше, бо пхатись до картоплі він погордував.

Репетиція відбулася на сцені, і для Майкла прикрощі почалися одразу. Коли піднімали завісу, двадцятеро собак мусили вже сидіти на стільцях, поставлених півколом. Поки їх розсаджували, перед завісою виконували інший номер програми, отож вони ловинні були мовчати, а щойно піднімуть завісу — усі разом загавкати.

Майкл, як статист, не мусив робити нічого, тільки сидіти на стільці. Але спершу його треба було посадити, і Дейвіс, наказавши йому сісти на стілець, підкріпив свого наказа ударом по голові. Майкл погрозливо загарчав.

— Ти ба! — глузливо кинув Дейвіс. — Пан новенький захотіли прочуханки. Ну що ж, дістанеш хоч і зараз такої, що можна буде звати тебе Плохеньким. Любцю, наглянь за рештою, а я цього новенького трохи повчу.

Про те, як били Майкла, краще не розповідати. Він, хоч і безнадійно, огризався, і за те його змолочено жахливо. Весь у саднах, закривавлений, сидів він на стільці, не беручи ніякої участі у виставі й запавши у ще глибшу похмурість. Мовчати, поки піднімуть завісу, йому було неважко. Та коли завіса попливла вгору, він не захотів приєднати свій голос до несамовитого гавкоту решти собак.

Собаки на Дейвісову команду по одній, по дві, по три й цілими групами сплигували зі стільців і виконували звичайні собачі штуки: ходили на задніх лапах, підстрибували, кульгали, вальсували й перекидалися через голову. Дейвіс був чоловік запальний і руку мав важку, і протягом усієї репетиції ледачіші та дурніші пси скавчали з болю під його ударами.

Загалом перед виставою відбулося три довгі репетиції — дві того дня й одна другого зранку. Майкл поки що мав спокій. За наказом він мовчки вилазив