Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

І замість збентежитися поразкою свого отамана вони ще запекліше вдарили на ворога. Закипіла безладна сутичка, яку тиснява робила ще затятішою. І попри усю свою відвагу молодці відступили б перед вищою фехтувальною вправністю супротивника, якби із Кривоносового табору раптом не засурмили сурми, що закликали наїзників відійти.

Вони негайно відступили, а супротивники, постоявши хвилю, аби показати, що перемогли, теж повернули до своїх. Гребля опустіла, на ній лишилися тільки людські та кінські трупи, ніби провіщаючи те, що діятиметься далі, і ця дорога смерті чорніла між обома військами, а легкий подув вітру морщив гладеньку поверхню озера й жалібно шумів у листі верб, похилених тут і там над берегом ставка.

Тим часом рушили Кривоносові полки, ніби неоглядні табуни шпаків і сивок. Попереду йшла чернь, за нею слухняна запорозька піхота й кінні сотні, далі татарські добровольці й козацька артилерія, і все без великого ладу. Одні напирали на одних, ішли потовпом, прагнучи незмірною кількістю перейти греблю, а потім залити й затопити князівське військо. Дикий Кривоніс вірив не у військове мистецтво, а в кулак і шаблю, тому йшов у атаку всією армією і наказав полкам, що йшли позаду, напирати на передніх, аби ті хоч і проти волі, однак ішли вперед. Гарматні ядра почали ковзати по воді як дикі лебеді й нурці, не завдаючи через недоліт аніякісінької шкоди князівським військам, вишикуваним шахівницею по другий бік ставу. Людська повінь залила греблю і котилася вперед безперешкодно. Частина цього валу, досягнувши річки, почала шукати броду і, не знайшовши, знову поверталася до греблі. Йшли козаки так густо, що, як згодом зауважив Осинський, по головах кінно можна було проїхати, і так вони всіяли греблю, що не лишилося і п’яді вільної землі.

Ієремія дивився на все це із високого берега й морщив брови, а очі його вергали злі блискавиці у ті юрби. Побачивши ж нелад і штовханину у Кривоносових полках, він сказав оберштерові Махницькому:

— По-хлопському супротивник із нами починає воювати і, мистецтвом військовим нехтуючи, потовпом іде, але не дійде.

Тим часом, ніби заперечуючи його слова, козаки вже дійшли до половини греблі й зупинилися, здивовані й стурбовані стоянням князівських військ. Та саме цієї миті князівські війська заворушилися — вони відступили, залишаючи між собою і греблею обширне порожнє півколо, яке мало стати бойовищем.

Після цього піхотинці Корицького розступилися, відкривши націлені на греблю жерла Вурцелевих гармат, а в кутку, утвореному Случчю і греблею, полискували у прибережних заростях мушкети німців Осинського.

І відразу для людей військових стало очевидно, на чиєму боці буде звитяга. Тільки такий шалений отаман, як Кривоніс, міг рватися у битву в таких умовах, бо всіма своїми силами не міг би навіть здобути переправи, якби Вишневецький став її обороняти.

Але князь зумисне вирішив пропустити частину його війська за греблю, щоб оточити і знищити. Великий воєначальник користувався із засліплення супротивника, котрий навіть не бачив того, що своїм людям, які битимуться за річкою, зможе посилати підмогу тільки вузьким проходом, яким значних підкріплень не переправиш. Тож військові практики зі здивуванням дивилися на дії Кривоноса, котрого йти на такий шалений крок ніщо не змушувало.

Змушували його тільки амбіція і прагнення крові. Отаман щойно дізнався, що Хмельницький, попри чисельну перевагу посланих під командуванням Кривоноса полків, тривожачись про результат битви з Ієремією, йшов з усіма своїми силами на підмогу. Кривоніс дістав наказ битви не починати. Але саме тому Кривоніс вирішив її почати і квапився.

Узявши Полонне і сп'янівши від крові, він уже ні з ким не хотів нею ділитися, тому й поспішав. Утратить половину війська — ну й що з того! Друга половина захлюпне нечисленні князівські сили й зітре їх на порох. Голову Ієремії він піднесе Хмельницькому в подарунок.

Тим часом вал черні досяг кінця дамби, перекотився через неї і розлився по тому самому півколу, яке залишили війська Ієремії. Але тої ж миті схована піхота Осинського дала із флангу вогню, із Вурцелевих гармат простяглися довгі смуги диму, земля здригнулася від гуркоту, і битва почалася по всій лінії.

Димом затягло береги Случі, ставок, греблю й саме поле, тому нічого не було видно; часом лише мелькали червоні мундири драгунів, іноді блищали гребені, пролітаючи над шоломами, а переважно ж у цій хмарі все кипіло. У місті били в усі дзвони, жалібний стогін яких змішувався із басовитим ревом гармат. Із козацького табору валили до дамби нові й нові полки.

Ті ж, що її перейшли й опинилися на другому боці ставу, розтягшись на млі ока довгою лінією, люто вдарили на князівські хоругви. Бій зав’язався від одного кінця ставу аж до закруту річки й болотистих лук, цього мокрого літа залитих водою.

Чернь і низові козаки мусили перемогти або загинути у воді, до якої тіснили їх атаки піхоти і князівської кінноти.

Коли рушили вперед гусари, пан Заглоба, хоч і потерпав від задишки й не любив тисняви, кинувся укупі з іншими, бо, зрештою, нічого іншого йому й не лишалося робити, щоб не бути страченим за дезертирство. Тож він летів, замружившись, а в голові блискавкою проносились думки: «Тут не схитруєш! Ніяк не схитруєш! Дурний виграє, мудрий гине!» Потім охопила його злість і на війну, і на козаків, і на гусарів, і на все на світі. Він почав лаятись і молитися. Вітер свистів у нього у вухах, забивав дух. Раптом кінь його об щось спіткнувся, він відчув перепону, розплющив очі — і що ж він побачив! Ось вони — коси, шаблі, ціпи, безліч спаленілих облич, очі, вуса… І все це невиразне, не відомо чиє, усе смикається, скаче, лютує. Тоді пойняв його страшенний гнів на того супротивника, що не тікає під три чорти, що лізе межи очі й змушує його, Заглобу, битися. «Хотіли — матимете!» — подумав він і заходився наосліп рубати шаблею навсібіч. Часом шабля просто розтинала повітря, а часом відчувалося, що вона вгрузає у щось м’яке. Водночас він розумів, що досі живий, і це неабияк додавало йому духу. «Бий! Убивай!» — ревів він, як буйвол. Нарешті перекошені від люті обличчя зникли у нього з очей, і він побачив безліч спин, денців від шапок, а від криків мало вуха в нього не луснули. «Тікають! — промайнуло в голові. — Авжеж, тікають!»

І тоді закипіла у ньому небувала відвага.

— Злодії! — крикнув Заглоба. — Оце ви так шляхті чините спротив?

І він притьмом кинувся наздоганяти втікачів, багатьох випередив і, вмішавшись у гущу з