Читати книгу - "Виховання почуттів"

— Що? Із дружиною?

— Звичайно. Він занадто добрий батько родини, щоб жити самотньо.

— І ви в тому певні?

— Сто чортів! А де ж він у біса міг би знайти дванадцять тисяч франків?

Фредерік кілька разів пройшовся по кімнаті. Він задихався, кусав губи, потім узяв капелюха.

— Куди ж ти? — занепокоїлась Розанетта.

Він не відповів і вийшов.

V

Потрібні були дванадцять тисяч франків, інакше він уже не побачить пані Арну; а досі у нього залишалася непереможна надія. Хіба ж не становила вона суть його серця, саму основу його життя? Протягом кількох хвилин він, хитаючись, походжав тротуаром, і хоч його мучила тривога, однак він був задоволений, що вже пішов від тієї, від другої. Де роздобути грошей? Фредерік із власного досвіду знав, як важко дістати їх одразу, хоч би й під найбільші відсотки. Тільки одна людина могла виручити його — пані Дамбрез. Вона завжди зберігала в секретері чимало банкнотів. Він зайшов до неї і запитав без довгих церемоній:

— Можеш позичити мені дванадцять тисяч франків?

— Для чого?

Це чужа тайна. Вона хотіла її взнати. Він не здавався. Обоє опиралися. Нарешті вона заявила, що нічого не дасть, доки не взнає, навіщо гроші. Фредерік геть почервонів. Один із його товаришів зробив розтрату. Суму необхідно внести сьогодні ж.

— Як його звати? Його прізвище? Ну, як же його прізвище?

— Дюссардьє.

І він упав перед нею навколішки, благаючи нікому не казати про це.

— Якої ж ти думки про мене? — спитала пані Дамбрез. — Можна подумати, що в тому винен ти. Не корч такої трагічної міни. На, ось маєш, і хай йому щастить!

Він кинувся до Арну. Торговця в крамниці не було. Але він, як і раніше, мешкав по вулиці Параді, у нього було дві квартири.

На вулиці Параді воротар забожився, що пан Арну відучора не появлявся; що ж до пані, то він нічого не міг сказати. І Фредерік, стрілою промчавши по східцях, приклав вухо до ключового отвору. Нарешті двері відчинили. Пані кудись поїхала разом із паном. Служниця не знала, коли вони повернуться; платню їй видали, вона йде звідси.

Несподівано скрипнули двері.

— Але ж там хтось є?

— Ба ні, пане! То вітер.

Він пішов. У такому раптовому зникненні було щось незбагненне.

Режембар — близький приятель Міньйо, то чи не зможе він щось пояснити? І Фредерік подався до нього на Монмартр, на вулицю Імператора.

Будинок стояв у садку, огороджений решіткою, на якій красувалися бляшані накладки. Три східці підіймалися до білого фасаду; і, проходячи тротуаром, можна було побачити обидві кімнати нижнього поверху; одна з них правила за вітальню, де на всіх стільцях лежали порозкладувані сукні, а в другій містилася майстерня, в якій працювали швачки пані Режембар.

Усі вони були певні, що хазяїн заклопотаний важливими справами, що в нього неабиякі зв'язки, що це людина цілковито виняткова. Коли він проходив коридором у капелюсі, з загнутими догори крисами, в зеленому сюртуку, з серйозним видовженим обличчям, вони припиняли свою роботу. Тим часом Режембар не пропускав нагоди сказати їм якесь підбадьорливе слівце, якусь люб'язність у формі сентенції, і пізніше, повиходивши заміж, вони почувалися нещасливими, бо самі не доскочили такого ідеалу.

Але ніхто його не любив так, як пані Режембар, маленька кмітлива жіночка, що утримувала його своїм ремеслом.

Тільки-но пан Моро звелів доповісти ім'я, вона кинулася стрічати його, знаючи від служниць, в яких він стосунках із пані Дамбрез. Її чоловік має «ось-ось вернутись», і Фредерік, проходячи слідом за нею, дивувався, що в квартирі зразковий лад і що повсюди так багато церати. Потім він кілька хвилин заждав у якійсь кімнатці, щось на зразок кабінету, де Громадянин любив поміркувати на самоті.

Режембар явився не такий лихий, як завжди.

Він розповів історію Арну. Колишній фаянсовий фабрикант упіймав на гачок такого собі Міньйо, патріота, власника сотні акцій газети «Доба», довівши йому, що з демократичного погляду слід перемінити адміністрацію й редакцію газети, і, ніби для того, аби здобути перемогу на близьких виборах акціонерів, попросив у нього п'ятдесят акцій, сказавши, що передасть їх певним друзям, котрі підтримають його при голосуванні; Міньйо не доведеться нести жодної відповідальності, ні з ким не треба буде сваритися, а згодом, коли буде досягнено успіху, він улаштує йому вигідне місце в дирекції, принаймні на п'ять-шість тисяч франків. Акції були передані. Але Арну зараз же продав їх і на виручені гроші ввійшов у спілку з торговцем речами церковного вжитку. Тоді Міньйо став домагатися обіцяного, Арну водив його за носа; нарешті патріот погрозив притягти боржника до суду за шахрайство, якщо той не поверне акцій чи відповідної суми — п'ятдесят тисяч франків.

На Фредеріковім обличчі одбився відчай.

— Це не все, — провадив Громадянин. — Міньйо, людина порядна, погодився на тому, щоб йому повернули бодай чверть суми. Почалися нові обіцянки Арну і, зрозуміло, нове крутійство. Одне слово, позавчора вранці Міньйо поставив рішучу вимогу, щоб той протягом доби повернув дванадцять тисяч франків.

— Та в мене є ця сума! — мовив Фредерік.

Громадянин повільно обернувся.

— Ото жартівник!

— Даруйте! Ось вони в кишені. Я вже йшов віддати їх Арну.

— Що за поспіх! Ну й добряга! Та воно, зрештою, й пізно; скаргу подано, Арну виїхав.

— Сам?

— Ба ні, з дружиною. Їх бачили на Гаврському вокзалі.

Фредерік страшенно поблід. Пані Режембар подумала, що він зомліє. Він оговтався й навіть зібрався на силах задати ще кілька питань про цю подію. Режембар засмутився, бо все те загалом шкодить демократії. Арну був завжди людиною свавільною й необачною.

— Справжній вітрогон! Марнотратець життя! Занапастили його спіднички. Шкода не його, а бідолашну дружину! — Громадянин поважав чеснотливих жінок і високо цінував пані Арну. — Багато довелось їй вистраждати!

Фредерік був удячний за це співчуття і щиро потис Режембарові руку, так ніби той чимось йому прислужився.

— Чи зробив ти все необхідне? — спитала Розанетта, коли він вернувся.

Він одповів, що йому не вистачило духу і він тинявся вулицями, аби взяти себе в руки.

О восьмій годині вони перейшли до їдальні; обоє мовчки сиділи одне проти одного, час од часу тяжко зітхаючи, і вертали тарілки, не торкнувшись до страви. Фредерік випив горілки. Він почувався вкрай розбитим, розчавленим, знищеним, нічого не усвідомлюючи, крім безмірної втоми.

Розанетта принесла портрет. Червона, жовта, зелена й синя фарби зіштовхувалися кричущими плямами, справляючи огидне, майже кумедне враження.

Зрештою, маленького небіжчика тепер годі було впізнати. Фіолетові губки підкреслювали