Читати книгу - "День гніву"

Де ж те гидомирря, де ж те чорнокруччя?..

— Така її чорна душа, Кривоносової братії. Поки світить фортуна, поки дуван є де дуванити, оксамити дерти на онуччя, шляхтянок волочити за коси — доти їхньої відваги. Мості Кричевський — вішай! Першого, кого зарвеш, гунцвота, першого з ряду, не питай, чи винний, чи каятиметься, чи невинний… Нема часу милосердя мати над ними. Над маткою-отчизною, над вірою нашою благочестивою не має ніхто милосердя, азали ж мати нам милосердя над власним плюгавством і нікчемністю? Підперти тую чернь прилучанами… Полковника Тимофія Носача вислати… Нехай стане за сироматнею… молойців, щонайдебеліших, послати, нехай розгорнуть ряди, та шаблями, та шаблями… А ззаду по п’ять мушкетерів на кожну гільтяйську тисячу… По одній змійці викотити… Підігнати їх, випарити їм гузно дробовиням… ядрами вдарити… Вішати щодесятого, на першій груші… рубати на місці… На милосердя нема часу, нема дозвілля… Шкода говорити…

Може, серце й обіллється кров’ю. Чи раз обливалось. Кожного брата обійняв би, притулив би до грудей, адже ж ми всі одного ребеса, одного племені…

Важкий рік дав ти нам, Господи. Чорний рік. Сарана тучами, поїла лани-засіви. Мор вийшов на людей, мало ж гарби повезли на той бік? Мало ж Яремині оправці загатили трупом криниць? Мало ж Марс викосив? Лядиною й лопушшям поросли руїни, погар димиться й досі, чорні шляхи, криваві шляхи… Але хіба ясні шляхи туди, де волю здобувають? Знав я те, Господи, що не по легку славу вийду. По труд і вар[527], по кров і погар.

* * *

Костями ж тучніє земля наша. Зорють тії перелоги, тії роздолля плугатарі, не ми, не ми — а той залізний засів зійде-таки колись: воля буде Роксоланії, всьому народові козацько-українському. Може, тоді й згадають раба божого Богдана-Зіновія. Мав же тоді вибирати між нікчемністю, ганьбою та хоробрістю, честю, вибрав теє, що все життя своє вибирав… І в диму Цецори, й в громі охматівських гармат, і в турецьких кайданах… Міг же тоді поцілувати Коран і прийняти намаз, але не прийняв. У християнській благочестивій вірі народився, в ній і умру, за неї душу положу…

Дим, дим заслав очі. Кусючий, ядучий той дим. Гармата Арцишевського б’є. Імпетують ляхи. Як там, тисяцький, пане Кричевський?.. Важко боронити берега?.. Натискають ляхи… переходять річку… вплав, гунцвоти, переходять, кінським і людським трупом гатять багно… Не втримати нам цього берега, мості панове… Шкода людської волі й снаги… Бийте ретираду, мості панцерні… Нехай відступає батько Бурляй… Не дасть ради старий Кіндрат. Нехай же не губить козацького квіту… Нехай відступає… Секуруйте полковника Ґанджу, отамання… Тую Іркліївську сотню йому на відсіч… Насіли на полковника кляті пани. Корсакова хоругва, що перейшла річку…

— Не дається Ґанджа, батьку…

Не дається козак. Добрий же козак, славний же Іван мій Ґанджа. Бачите: сережки співають йому в вусі, а кров уже тече по скроні з-під шапки… Ще чаплине перо мигтить… Розсік домахою гусарина… Спішені підскочили до нього. Виривайся з конем, Ґанджо… Відбий ще домахою собачу кість…

— Сам Корсак наїжджає на нього… Добрий порубіжник… Добрий сікач…

За тобою, Ґанджо, архістратига бачу з голубиними крилами. Застає тебе мечем, полковнику Ґанджо. Не хочеш відступати, сам-один, як колись сотник Хмельницький під Цецорою, відбиваєшся від ворога. Вже кінь не вискочить з трупу. Мов змії, літають панські жовті рукави. Дуба знявся дебелий кінь… Розірвав Корсак бармицю й дротяний юшман…

— Ззаду напирає на Ґанджу другий… і третій…

— Аркан уже над Ґанджею свиснув…

Схилив голову Ґанджа. Домаха випала з кволої руки. Архістратиг підхопив його, як схилився у сідлі. Згорнув йому руки в наруччях і зарукав’ях залізних. Відходить від нас ще один знатний ремісник залізного діла. Обняв його добрий архістратиг, підніс із сідла й з собою узяв, д’горі, д’горі з ним летить… Химерний ти був політик, полковнику Ґанджо, не раз матлярив і слухав, що тобі кволі серцем шепочуть до вуха, але знатний ти був воїн і лицар над лицарями, такого не скоро Українонька забуде. Вічную ж пам’ять дай, Господи, його душі. Зволь йому, земному полковникові, ратником ополчення твого небесного стати, славити ім’я Твоє, Боже вірних, там, у піднебессях, між братерством голубиним…

Відступив Бурляй, шкодує братії. Гвардія Осінського напирає на вали. Тріщать уже палісади, штурмом ідуть, спішившись, пани.

Ломиться козацька сила. Так засмутила усіх загибель славного Ґанджі. Не теряйте серця, голуб’ята…

— Куди ви, батьку?..

— Ваша мосте гетьмане, пане наш, старший, бережіться…

Дим застилає очі. Ледве що видно. Тучами, сараною лізуть ляхи. Реґімент за реґіментом, хоругва за хоругвою. Грають сурмоньки, тулумбаси б’ють… Радіє ляшва. Як там віватують. Филоне Джулаю, брате мій, друже-соколе, відсади старого Бурляя. Протримайся, поки сила. Тих ґанджуків, собачих дітей, потисни, ще трохи, брате Джулаю… Ведмедівці, дядьковці, левушівці, іванівці — голуб’ята мої сизі, запорожці, добре дбайте, діти! Попід цю гірку підійдіть, хлоп’ята, привітайте їх оливом. Одні окопуються, другі нехай б’ють… Батуринці й шкуратівці знялись із шанців… Несила… знаю… Відступайте, хлоп’ята… На підмогу полковникові Джулаєві. Щоб не зламали нам правого крила… Пильнуйте, щоб не зайшли з-за гірки… Мості куме Кричевський, які вісті?.. Нічого, це не для мене лита куля… Мого часу вони не вгадають, псубрати…

— Важка фатиґа[528], пане старший… Збивають нас з поля… Ледве стоїмо… Три рази здобували шанці… Пан Морозенко добре секурує… Пан Нечай не гнеться… Пан Чорнота не дає обозу… Але голова коло голови лягає наша… Сила панська окрутна, батьку… Добірна їзда…

— Лівобережці відсаджують з берега, батьку… Але й там несила…

— Гловацький знявся з охотними… ретирада, батьку… Не десперуйте[529], отамання. Фортуна воєнна змінна. Марс і той химерніший. Моя голова за всі ваші голови, діти мої… Хто там насідає на Морозенка?

— Зацвіліховський, ваша мосте… Легкі панцерні й драгунія…

Зацвіліховський… Вишневецький… Тишкевич… Нашого племені, українська кров, а гадючою сукровицею стала. Так-то тішитимуться з нашого нещастя. Так-то помагатимуть, прокляті, нас в’язати, колесувати, кліщами нам серце виривати. Своє затруїли, а наше, що вірою скипіло, що кривавиться за матку-вітчизну, хочуть видерти. Не вирвете, юдаші, псубрати. Головою коло голови, осьде, в цьому трясовинні, над цією річкою ляжемо, нашої ганьби не діждете. Вістовця до Морозенка — нехай з останньої сили дає відсіч. Переяславців надішлю йому… Зацвіліховського живим брати, песького сина… І Забузький