Читати книгу - "Вигнання з раю"

— Ні, треба! Ви представник влади і маєте знати, що у мене все по закону. Для мене закон — святиня!.. У вас тут у селі свиноферма є?

— Невеличка в колгоспі.

— А мені великої й не треба. Моя свиня компанії не переносить. Треба їй там виділити бокс метрів на дванадцять, бо це ж порода! Свиня унікальна. Вчені в інституті так і не зуміли з’ясувати, чи вона чорна з білими латками, чи біла з чорними латками! А який у неї писок! Як сковорода для яєчні!

От халепа, подумав Гриша, до унікальних кіз та ще й унікальна свиня! Та Пшонь не дав йому довго журитися.

— Це ще не все, — заявив він. — Через три місяці їй треба до кнура, а кнур такої породи аж у сусідній області. Так що попрошу продумати це питання, щоб воно не захопило вас зненацька.

— А може, вона до ранку побуде в кузові? — несміливо запропонував Гриша.

— Що? В кузові? Сек-кундочку! Повторіть, що ви сказали. Запишемо. Для карасиків.

На Пшоневих «карасиків» Гриша якось не зважив: мало там за яке слово зачіпається язик у чоловіка. А треба було б зважити, ой треба!

Летів горобець…

— Вітаю! — сказала Дашунька.

— З чим? — спитав Гриша.

— З тим. Я гибію до ночі на фермах, ти вічно пропадав коло свого комбайна, тепер перевели на легшу роботу — і знов до півночі там сидиш!

— На легшу роботу? Хто це тобі таке сказав?

— Сама бачу. Що твій Зновобрать робив? Відвідувачів у сільраді приймав? Ото й твоя тепер уся робота!

— Та ти!.. — Гриша аж задихнувся од такої несправедливості. І хоч би хто чужий, а то власна дружина, спеціаліст, передова сила в колгоспі! — Та ти уявляєш, що ото таке кажеш?

— І уявляти нічого. Зновобрать і не ворушився під черевиком у Зіньки Федорівни, тепер ти туди лізеш? Після того ти мені й не чоловік, так і знай!

Отакий ультиматум! Ангелом Гриша Дашуньку не міг назвати й до шлюбу, а вже опісля, то спаси й помилуй, — давалося взнаки оте всезаґальне чоловіче поклоніння й плазування перед нею. Але щоб отак у перший день новопосадності?

Гриша спробував злагіднити дружину, притираючись до неї плечем, але Дашунька не піддалася і на зближення не пішла. Вередлива, як іноземна держава з багатими надрами.

— Ти хоч уявляєш, що маєш робити? — насмішкувато глянула на Гришу Дашунька.

— Ну, є план роботи. Сесії, депутатські комісії, все там…

— План, план! А про престиж ти хоч подумав?

— Про престиж? Чий?

— Чий, чий! Представника Радянської влади — ось чий!

Гриша не знав, що й казати. Не міг же він ось так одразу думати про таке велике. Ні часу для цього ще не мав, ні досвіду, ні… А Дашуньці вже подавай! Жіноча нетерплячка чи просто примхи?

Він знову спробував піти на зближення, але дружина виявила твердість і непоступливість, навіть постелила Гриші окремо, щоб уберегти його від пустоголовості й створити умови для державного думання.

Будемо відверті: Гриша не хотів сушити голови проблемами, натомість набагато охочіше віддавався покликові живого життя. І тому вперто намагався подолати той рубіж, який воздвигла між ними Дашунька, і впродовж тих залишків ночі, які ще над ними туманилися, несміливо наближався до дружини, сподіваючись на те й на се, але щоразу вимушений був відходити перед її категоричними:

— Одстань!

— Одчепись!

— Іди геть!

— Набрид!

— Дай спокій!

— Хочу спати!

Такі висловлювання навіть індійського слона збили б з ніг, але Гриша вистояв, мовчки відступив і так само мовчки заповзявся довести Дашуньці, що він не те що, а й навіть, і коли треба, то…

Колись казали: «Жінка в колгоспі — велика сила». А хіба тільки в колгоспі? І чи не стали ми жертвами чоловічої самовпевненості, уперто стверджуючи, що вся земна цивілізація — це породження патріархату, тобто чоловічого панування, диктату і зверхності? То тільки чоловікам так хотілося думати (а чоловіків на Землі завжди чомусь було менше, ніж жінок, може, тому, що чоловіків убивали на війнах), насправді ж у всі віки господинями життя (і навіть творцями політичних систем) були наші прекрасні подруги, володарки наших дум, чуттів і снів, повелительки й богині, непідкупні диктаторки, які завжди прагнуть нездійсненного, але й перші усвідомлюють цю нездійсненність.

Гриша так і не заснув до ранку, караючись відсутністю великих дум, до яких спонукала його Дашунька, коли ж задрімав, а тоді злякано прокинувся, то вже сонце на небі підбилося аж он де, дружини, ясна річ, не було, мами Сашки так само, на сковорідці синіла гумово захолола яєчня, сонце глумливо сяяло не так над Веселоярськом, як над новим головою сільської Ради Гришею Левенцем.

Він пішов на роботу пішки, відчуваючи перевагу над усіма тими головами, керівниками, начальниками, яких неодмінно возять прикріпленими до них машинами.

Будемо вважати це думками по дорозі, а тим часом Гриша Левенець дійшов до будинку сільської Ради, Ганна Панасівна, привітавшись, відчинила двері його кабінету, дядько Обеліск приніс графин із свіжою водою, починався новий день його діяльності на новій посаді.

Ганна Панасівна принесла цілий пук газет, поклала їх на стіл перед Гришею, мовчки тицьнула на підкреслене червоним олівцем.

— Що це? — спитав Гриша.

— Матеріали з преси, — відповіла Ганна Панасівна.

— Я сам читатиму. Гаразд?

— Та гаразд, — сказала Ганна Панасівна, — але ви ще не все знаєте.

— А що мені треба ще знати? — насторожився Гриша.

— Цього ніхто й ніколи не може точно визначити, — мудро усміхнулася Ганна Панасівна. І, вже йдучи до своєї кімнати, мимохідь, як то кажуть, повідомила:

— Там до вас дід Утюжок!

Почувши про діда Утюжка, Гриша усміхнувся, бо згадав, як той топив фашистського фельдмаршала і як одержав подяку від Верховного.

Дід Утюжок був сповнений найсерйозніших намірів. Не зворушило його й те, що новий голова сільради вийшов зустрічати аж до дверей, і ввів до кабінету, притримуючи за лікоть, і запропонував сідати, й не на офіційний стілець біля столу, а на диван під стіною.

— Ти, Гришо, сядь, а тоді вже я, — сказав Утюжок.

— Та ні, ви спершу, а вже тоді я.

— А ось же ти!

— Не можу. Ви наш шановний громадянин…

— Ага, шановний? — Дід Утюжок нарешті сів. — Шановний, я тебе питаю?

— Шановний.

— І почесний пенсіонер за мої заслуги?

— Почесний.

— Так, так, так. А хто в нас відає автобусом? Сільрада?

— Громадським транспортом — сільрада.

— А ти знаєш, що мені за мої заслуги вручено на довічне користування білет на автобус?

— Знаю. Сам голосував за це на правлінні.

— Ну, а що твій автобус?