Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Птахи. Їй було чути птахів.

Але це не Оґанквіт — це

(Боулдер.)

Вона на якийсь час замислилася над цим у червоній темряві і раптом згадала про вибух.

(?Вибух?)

(!Стю!)

Вона різко розплющила очі. Нею оволодів жах.

— Стю!

А Стю сидів тут, коло її ліжка, Стю з чистою білою пов’язкою на одній руці і неприємного вигляду підсохлою раною на щоці. У нього трохи обгоріло волосся, але то був Стю, і він був живий, з нею, і коли вона розплющила очі, на його обличчі з’явився вираз великого полегшення — і він сказав:

— Френні. Дякувати Богу.

— Дитина… — промовила вона. У горлі в неї пересохло. Слова промовилися пошепки.

Обличчя в нього не виражало нічого — і сліпий страх ковзнув у її тіло. Холодом, онімінням.

— Дитина… — повторила вона, насилу вичавлюючи слова з наждачного горла. — Я втратила дитину?

І тут його обличчя засвітилося розумінням. Він незграбно пригорнув Френні здоровою рукою.

— Ні, Френні, ні. Ти не втратила дитину.

І тут вона розплакалася, пекучі сльози текли її щоками, і вона з шаленою силою пригортала його, хоча чи не кожен м’яз її тіла немов кричав від болю. Вона обіймала його. Майбутнє буде потім. А нині найнеобхідніше було при ній у цій промитій сонцем кімнаті.

Пташиний спів долинав із відчиненого вікна.

——

Пізніше вона спитала:

— Скажи, наскільки все погано?

На його обличчі читався важкий сум і небажання говорити.

— Френ…

— Нік? — прошепотіла вона. Ковтнула, у горлі тихо клацнуло.

— Я бачила руку, відірвану руку…

— Краще почекаймо…

— Ні. Мені треба знати. Наскільки все погано?

— Сім загиблих, — тихо, хрипко промовив він. — Нам просто пощастило, напевне. Могло б бути значно гірше.

— Хто, Стюарте?

Він незграбно тримав її за руки.

— Один із них — Нік, серце. Там було скло, мабуть… ну, знаєш, тоноване скло — і воно… воно… — Він на мить замовк, дивлячись на свої руки, а потім знову глянув на неї. — Він… ми змогли його розпізнати за… деякими шрамами…

Він на мить відвернувся. Френ тяжко зітхнула.

Коли Стю зміг говорити далі, то сказав:

— І Сью Стерн. Вона була всередині, коли воно вибухнуло.

— Цього… цього просто не може бути, правда? — вимовила Френ. Вона була вражена, ошелешена, у повній розгубленості.

— Це правда.

— Хто ще?

— Чед Норріс, — сказав він, і Френ знову хрипко зітхнула. З кутика її ока викотилась одна сльоза; вона майже мимохідь її змахнула.

— Тільки вони троє ще були всередині. Це просто диво якесь. Бред каже, там мало бути вісім-дев’ять динамітних шашок у шафі. І Нік — він майже… як подумаю, що він, можливо, практично в руках ту коробку тримав…

— Не треба, — сказала вона. — Ми не можемо точно знати.

— Та й не допоможе це, — сказав він.

Решта четверо загиблих були з людей, які приїхали на мотоциклах: Андреа Термінелло, Дін Вайкофф, Дейл Педерсен і юна дівчинка на ім’я Петсі Стоун. Стю не розповів Френ, що Петсі, яка вчила Лео грати на флейті, вдарило шматком магнітофона «Волленсек», що з ним працював Ґлен Бейтман, і майже відрізало голову.

Френ кивнула, від чого в неї заболіла шия. Коли вона бодай трохи рухала тілом, лютий біль віддавав у всю спину.

Двадцятьох людей було поранено вибухом, і один з них — Тедді Вейзак із Поховального комітету — не мав шансів одужати. Ще двоє були в критичному стані. Льюїс Дешам втратив око, Ральф Брентнер — середній і безіменний пальці на лівій руці.

— А наскільки я постраждала? — спитала Френ.

— Ну, в тебе хлистоподібна травма, потягла спину і зламала ногу, — розповів Стю. — Мені Джордж Річардсон сказав. Тебе вибухом кинуло через увесь двір. Ти зламала ногу і розтягла спину, коли на тебе впав диван.

— Диван?

— Ти не пам’ятаєш?

— Було щось таке, як труна… як оббита всередині труна…

— То був диван. Я сам його з тебе скинув. Я марив і… ну, добряче в істериці був, певне. Ларрі мені прийшов допомогти, так я йому в зуби дав. Ото в такому стані я був.

Вона погладила його по щоці, а він поклав долоню на її руку.

— Я подумав, що ти загинула. Пам’ятаю, як думав, що ж робити, коли так… Мабуть, я б збожеволів…

— Я тебе кохаю, — сказала вона.

Він пригорнув її — бережно, з огляду на спину — і так вони певний час і лишалися.

— Гарольд? — урешті сказала вона.

— І Надін Кросс, — погодився він. — Вони завдали нам болю. Серйозного. Але й близько не заподіяли того, чого хотіли. І якщо ми спіймаємо його до того, як вони досить далеко заїдуть на захід…

Він витяг руки, поранені, розідрані — і різко плеснув у долоні, аж суглоби хруснули. Жили напнулися на внутрішній поверхні зап’ясть. Раптом на його лице спливла холодна посмішка, від якої Френ майже здригнулася. Занадто знайома їй була та гримаса.

— Не посміхайся так, — попросила вона. — Ніколи!

Посмішка зникла.

— Люди від світанку вже прочісують пагорби, — продовжив він, уже не всміхаючись. — Не думаю, що вони їх знайдуть. Я їм сказав: далі ніж на п’ятдесят миль від Боулдера на захід не йти, незалежно ні від чого — а мені думається, Гарольдові кебети вистачило проїхати далі. Але ми знаємо, як вони це зробили. Вони приєднали вибухівку до рації…

Френ тихо охнула, і Стю стурбовано подивився на неї.

— Що з тобою, сонечко? Спина?

— Ні, — раптом вона зрозуміла, що мав на увазі Стю, говорячи, що Нік тримав у руках коробку, коли вибухівка здетонувала. Раптово зрозуміла все. Говорячи повільно, вона розповіла йому про шматочки дроту і коробку з-під рації під столом для аерохокею.

— Коли б ми обшукали весь будинок, а не просто взяли цю чортову к-книжку, ми б могли знайти бомбу! — сказала вона, і її голос затремтів, вона почала затинатися. — Н-Нік і Сью б-були б ж-живі і…

Він пригорнув її.

— То он чому Ларрі сьогодні зранку такий сумний ходить? Я думав, це тому, що я його вдарив. Френні, ну як же ви могли здогадатися, га? Звідки вам було знати?

— А треба було! Нам треба було знати!

Вона зарилась обличчям у теплу темряву його плеча. Знову потекли гарячі сльози. Він обіймав її, незручно нахилившись, щоб ліжко з електронним управлінням не склалося.

— Я не хочу, щоб ти винуватила себе, Френні. Так сталося. Я тобі точно кажу: ніхто й ніяк