Читати книгу - "Таємниця двох океанів, Григорій Борисович Адамов"

— Гм… Нічого казати! Знавець! Але, може, ти знаєш його під назвою Вайгу, як його інколи називають?

— Н-ні, Іване Степановичу, — відповів Павлик, відчуваючи вже деяку ніяковість. — І Вайгу щось не знаю.

— Не розумію. Абсолютно не розумію. Чого вас тільки вчили в цих ваших славнозвісних гімназіях, чи, як їх там… коледжах, чи що!

— Коледж святого Патрика, Іване Степановичу, в Квебеку.

— Не святого Патрика, — обурився нарешті океанограф, — а святого неуцтва!.. Ось що! Святого неуцтва! Не знати нічого і навіть не чути про острів Рапа-Нуї, або Вайгу, або Пасхи! Це неймовірно!

— Пасхи? Острів святої Пасхи? — пожвавішав Павлик. — Я щось пригадую… Так, так, я пригадую… Це малесенький острів серед Тихого океану. Його відкрив Девіс у тисяча шістсот вісімдесят сьомому році, потім адмірал Роггевен — в тисяча сімсот двадцять другому році. І острів населяли тоді язичники, ідолопоклонники, але потім туди приїхали якісь монахи й навернули їх до християнства. Ось і все, що нам розповів про острів Пасхи учитель географії в коледжі.

– Ідіот, обов'язком якого було перетворювати дітей в таких ідіотів, як і він сам! Як добре, Павлику, що ти вирвався з цієї фабрики неуків, тупиць та ханж! Вступиш до нашої радянської школи, — і весь світ розкриється перед тобою в усій своїй красі та правді! Адже тобі не розповіли в коледжі найцікавішого про цей надзвичайний острів! Малесенький острівець, який за годину ходьби можна пересікти з одного кінця в другий! Самотній клаптик землі, загублений серед безмежного океану, відокремлений чотирма тисячами кілометрів від Південної Америки й таким же приблизно віддаленням від найближчих островів Полінезії. І ось цей незначний острівець являє собою справжній клубок наукових загадок і таємниць! Ти подумай тільки, Павлику: серед усієї Полінезії, між усіма її численними островами й племенами, тільки тут, у цього маленького народу, що населяв Рапа-Нуї, розвинулась і розквітла письменність! На тих самих кохау ронго-ронго — довгих червонуватокоричневих дощечках, які ми тільки що знайшли в каное й тримали в руках! Мало того! Ці дерев'яні таблиці з письменами стародавніх рапануйців до цього часу не прочитані, не розкриті жодним ученим цивілізованого світу.

Шелавін замовк і ковтнув кілька раз какао з термоса.

— А ці тераси, або аху, як їх називають туземці? А ці надзвичайні, дивовижні статуї? — продовжував він через хвилину. — Як міг зробити ці велетенські споруди

маленький народ, який стояв на найнижчому рівні культури? Адже деякі з цих статуй досягають двадцяти трьох метрів заввишки, мають у плечах до двох-трьох метрів, з двометровими тюрбанами на головах, важать близько двох тисяч центнерів! А таких аху на момент появи європейців нараховувалось не менше як двісті шістдесят штук, а статуй — більше п'ятисот, і всі вони своїми погрозливими обличчями обернені до океану.

— Виходить, тут колись жили інші люди? — спитав Павлик, дуже захоплений цією розповіддю.

— От-от… Щоб розгадати всі ці загадки, деякі вчені висловили саме таке припущення. Цей острів, на їхню думку, у далеку давнину був значно більших розмірів. Його населяло численне плем'я із своєрідною, досить високою культурою, набагато вищою, ніж у тих жалюгідних племен, яких застали на острові перші європейці. І ось настав час, коли стародавні рапануйці почали помічати, що їх острів повільно, але невпинно поглинається морем. Тоді вони, сповнені тривоги й неясних побоювань, звернулись до своїх богів, шукаючи у них захисту проти загрозливої стихії. Вони почали будувати при березі моря величезні тераси й ставити на них численних ідолів як стражів і охоронців рідної землі. Але океан продовжував невблаганно наступати, і даремно кам'яні боги втуплювали в нього свої погрозливі погляди. Одначе люди не втрачали надії. Гарячково продовжували вони свою працю: висікали нових ідолів, будували нові аху й споруджували на них нові й нові ряди своїх стражів та охоронців. Так продовжувалось, мабуть, багато десятків років. Можливо, поступово переконуючись в марності своїх надій і в безсиллі своїх богів, а можливо, після якого-небудь несподіваного штурму з боку океану внаслідок землетрусу, але кінець кінцем населення вдалося в паніку. Воно залишило всі роботи й, захопивши весь свій скарб, кинулось до своїх каное, щоб шукати порятунку на іншій землі. Такі переселення з острова на острів, через величезні водні простори океану, досить часто відбувалися з різних причин в історії заселення Полінезії.

А втім, деякі вчені вважають, що сучасні жителі острова Рапа-Нуї — не залишки його первісного населення, а пришельці, що насмілилися зайняти острів, який або перестав занурюватися, або почав занурюватися повільніше, непомітніше. А те, що ми відкрили сьогодні велике підводне аху із статуями, повинно остаточно довести правильність теорії про занурення острова…

Шелавін замовк, замислено посмоктуючи трубку від термоса з какао. Павлик, слухаючи весь час розповідь океанографа, як стародавню казку, теж мовчав. Нарешті він спитав:

— Ну, а вони, оці пришельці, як вони влаштувалися на острові?

— Вони, можливо, з їхньої точки зору, жили досить довгий час непогано — доти, поки європейські «цивілізатори» не звернули на них уваги. Тоді серед остров'ян з'явилися хвороби, пристрасть до горілки і тютюну, до європейських дрібничок і до так званої культури. Але найтяжчого удару було завдано острову тисяча вісімсот шістдесят другого року, коли перуанські работоргівці напали на нього. Після неймовірних жорстокостей, вбивств, грабунків вони захопили в полон більшу частину населення — п'ять тисяч чоловік і відвезли їх на острів Чінча, біля берегів Південної Америки. Там ці нещасні мусили добувати гуано — пташиний послід, що нагромадився у величезній кількості на цих островах, звідки вивозився для угноєння виснажених земель Європи.

Правда, деякі з цих рапануйців були потім звільнені, але, повернувшись на батьківщину, вони привезли з собою віспу, яка разом з туберкульозом та горілкою дуже винищила населення. З того часу почалось поступове його вимирання, і вже в тисяча вісімсот вісімдесят шостому році воно становило всього лише сто п'ятдесят чоловік. За останній час число їх трохи збільшилось — досягло двохсот п'ятдесяти чоловік, але в умовах капіталізму, жорстокої експлуатації, пияцтва, хвороб, неймовірних злиднів навряд чи зможе це плем'я відродитися… Та-а-ак!.. Це не те, що у нас, Павлику!.. Скільки ось таких маленьких племен і народів, доведених царями,