Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

вдарившись плечем. Лівою рукою він ухопив суку за відвислий загривок і різко смикнув догори. Тварина тільки загарчала крізь міцно стиснуті зуби. Лежачи поряд, Ігор близько бачив налиті кров'ю очі собаки, чув її важкий, смердючий віддих з вологих, вимазаних землею ніздрів. Паща не бажала розмикатися, аж Лариса вся вигнулася, ніби намагалася стати на місток, загрібаючи однією рукою десь позад себе, а другою стараючись віддалити від горла смертельно зціплені щелепи. Собака ж пручалась і виривалася, не відпускаючи тканини. Ігор іще раз потягнув догори, аж Лариса застогнала голосніше. Спершись на лікоть вільної руки, він урешті просто перевалив суку через себе, всю в крові й холодній грязюці, пожбурив чи, швидше, відкинув її вбік, хоча клапоть куфайки таки лишився у міцно стиснутій пащі. Лариса впала на спину, вдарилась потилицею, її в'язана шапочка збилась і майже сповзла з голови. Дівчина перестала стогнати, а натомість тоненько заскавуліла:

— Я хоті… я хотіла його заховати!..

Лариса дихала глибоко й виснажено. Ігор, усе ще так само напівлежачи, роззирнувся. Поряд, за колесом, сидів і тремтів, тоненько повискуючи, живий теплий клубочок — рудувато-коричневе щеня з темною, аж чорною, мордочкою. Та від траншеї вже чувся тупіт ніг — бігли люди. Старий вахтер, який був найближче, з розмаху опустив свою лопату на голову недобитої суки. На обличчі у старого сяяла посмішка, хижа і несамовита. Очі звузились до щілинок, щоки пашіли, все тіло тремтіло дрібним тремом. Він ударив удруге, втретє, потім дрібними й короткими поштовхами згори вниз почав сікти собаче тіло, яке все ще звивалось і опиралося. «Так! Так! Так-так-так-так!» — примовляв старий, пританцьовуючи і тремтячими долонями стискаючи держално лопати.

Лариса сіла. Ігор теж. Дівчина припала до його плеча, стягла з голови свою шапочку і затулила нею обличчя. Вона вже не плакала і не стогнала. Просто дихала крізь шапочку — важко, хрипко і протяжно. Котрась із жінок, витираючи руки об куфайку, присіла біля них і почала гладити Ларису по голові, намагаючись заспокоїти.

Неподалік Віктор і русявий робітник допомагали старому вахтерові добивати суку. Вона вже не ворушилася, та чоловіки все ж мусили вимістити ту свою скажену енергію люті, котра переповняла збуджені мізки й тіла.

Невідь-звідки узявся тракторист, який хвацько заскочив до кабіни трактора й миттю завів двигуна. Трактор затремтів, опустив ковша й посунув уздовж траншеї, де загоничі вже засипали землею з бруствера ще живу, скривавлену масу хутра і плоті. Розвертаючись, трактор заднім своїм колесом накрив щеня, воно ледь чутно верескнуло, з-під колеса чвиркнув фіолетово-кривавий клубочок кишок, і плямка крові проступила по глинистій, трохи відталій землі.

Це вже був кінець. Парторг першим відклав лопату і зробив знак усім своїм співробітникам. Повільно, ніби знехотя працівники театру почали сходитися до вантажівки, яка їх привезла. Чоловіки обтрушували одяг, витирали об куфайки й холоші вимащені кров'ю та грязюкою долоні. Жінки попід руки підвели Ларису, яка все ще схлипувала, втупившись невидющим зором кудись у простір перед собою. Котрась із білетерок підняла з землі її в'язану шапочку, обтрусила об коліно і кривувато одягла дівчині на голову.

Ігор підійшов до Віктора, і той мовчки простягнув йому сигарету. Потім чиркнув сірником, і вони обоє майже одночасно зробили по глибокій, смачній затяжці. Парторг поліз до кабіни вантажівки, витяг звідти дві пляшки й простягнув одну Вікторові, іншу — русявому робітнику сцени. Водій з третьої спроби таки запустив двигуна, і чоловіки, зробивши по ковтку, почали підсаджувати жінок у кузов. Віктор з Ігорем притоптали недопалки й останніми вскочили до решти. Віктор під куфайкою тримав уже відкорковану пляшку й усю дорогу до міста робив раз по разу великі ковтки, після чого простягав пляшку Ігореві. Голод пік шлунки, холодне повітря студило вуха, ковзало по волоссю й лізло під щільно застебнуті коміри куфайок. Червоне морозяне сонце визирнуло з-під хмар уже понад самим обрієм і своїм косим промінням вифарбувало обличчя людей у кузові вантажівки в мертвотний рожево-фіолетовий колір щойно вивернутих нутрощів. Ігор дивився, як тікає назад з-під коліс роздовбана шосейна траса, лишаючи все далі й далі траншею, повну ще не остаточно мертвих, але порубаних і посічених, втоптаних у вологу холодну землю собачих тіл…

Ігор підсмикнув коміра куфайки, втомлено примкнув очі й раптом чітко побачив перед собою вдалині велетенську чорну зірку, яка розпросторювала навсібіч довгі й вузькі протуберанці, неначе щупальці, охоплюючи ними світ ліворуч і праворуч. Мацаки переплітались, двоїлись, троїлись, четверилися, заповзаючи ген аж за обрій, кудись у недосяжні глибини неба і землі. Ця картина чомусь його не здивувала і не налякала. Спершись ліктями на коліна, він підпер долонями голову й задрімав нездоровою, болісною дрімотою, похитуючись усім своїм тілом у такт вигинів і звивин роздовбаної, покрученої дороги.

* * *

Їх висадили на господарчому дворі театру. Ігор похитав головою, потер обличчя руками, струсив дрімоту і зістрибнув з кузова. Пошукав очима Ларису, але вона злазила там, далі, через колесо. Зате біля нього зістрибнув Віктор, штурхнув у бік і показав пляшку, сховану за вилогою куфайки. Вони удвох швидко пройшли через службовий вхід і забігли у Вікторову гримерку. Віктор бухнув пляшку на столик перед дзеркалом. Напою в посудині лишалося десь іще на чверть. Порившись у шухляді під столиком, Віктор дістав звідти два пластмасові стаканчики, маленькі і брудні. Слідом, пошурхотівши якимись зіжмаканими газетами, він видобув з шухляди щось загорнуте в папір.

— Оце класна закусь! — Віктор розгорнув шмат газети, в якому щось торохтіло й пересипалося. — Знаєш, що це?

— Ні, — Ігор ще трохи спросоння втупився в якісь жовтуваті великі крихти, з ніготь завбільшки кожна.

— Це ці, як їх… цу… цукати! У мене їх теща робить. Знаєш, із чого? З гарбуза! Ох і смачні ж! — Віктор вкинув кілька крихт собі до рота і задоволено зажував. — Ум-м-м!.. Бери!

Він швидко хлюпнув з пляшки. «Собі явно влив більше…» — подумав Ігор, не відчуваючи, проте, ні образи, ні жодних інших прикрих почуттів. Узяв у руку посудинку. На денці хлюпалась жовтувата, не дуже прозора рідина. Віктор теж подивився на свій напій:

— От жлобина!

— Хто? — не зрозумів Ігор.