Читати книгу - "Якщо на землі є пекло"

Але заснути Володя не може. Дивиться в проміжок між нарами на слизький дах, з якого капає, па контрольну лампочку, яка тьмяно блимає слабеньким жовтим світлом. І раптом перед його очима знов ніби спалахують тисячі потужних ламп освітлювальної смуги довкола табору і він, голий, опиняється у смертельному кільці, бачить сторожові вежі, кулемети на них, які чорними зіницями смерті чатують на нього. Потім чує моторошний голос есесівця: «Гей! Ти! Божевільний! Ти що тут робиш?» Голова паморочиться, і Володя погано тямить, дійсність усе це чи страшний сон. «А може, я й справді збожеволів? Невже після газкамери я знову в бараці і ніхто мене не вбиває, не душить газом? Ні, цього не може бути...» — думає Володя і щипає нігтями своє обличчя, щоб переконатися, що живий.

Минає якийсь час, і він відчув біль у ногах, у м’язах, в суглобах — в усьому тілі. «Живий! Але чому ж так жарко? Чому у цьому промерзлому бараці стало так жарко?» Нарешті повіки злипаються, свідомість провалюється, окутуючись густою пеленою кривавого туману.

Та ненадовго. Знову оживає біль пережитого і спалахують, як на екрані, картини жахів. Загибель Кості, загибель чехів, Франца Нордена, Сашка і багатьох-багатьох інших... Ревір. Селекція. Менгеле. Біркенау. Крематорій. Газова камера. Втеча...

Ні, Володя не спить і не марить. Він згадує. Він уже ніколи не зможе заснути, в усякому разі — заснути спокійно. Вій завжди бачитиме криваву безодню, зловісні чорні труби крематорію, завжди чутиме жахливий передсмертний крик задушених у газових камерах мільйонів людей...

І знову перед очима рвані язики полум’я над крематорієм — криваві, як палаюча людська кров. «Ось чому так жарко в грудях. Від цього полум’я...— думає він, а сам з жахом чекає сирени підйому. — Навіщо я втік? Тепер усе повториться спочатку, і мене спалять сьогодні...»

Команда «ауфштейн!» пролунала для нього як смертний вирок. У бараці спалахнули всі лампочки. З’явився штубовий — молодий поляк з червоним вінкелем політв’язня на куртці. Зморщившись від смороду, розкрив навстіж двері, щоб трохи провітрити, і, ні до кого конкретно не звертаючись, спокійно сказав: «Треба винести померлих». Сказав неголосно, однак до нього зразу ж кинулися чоловік двадцять. Він записав їхні номери — значить, одержать цулягу. А потім, коли мертвих винесли, він уже голосніше розпорядився: «Ворушіться, люди добрі, бо скоро апель».

Штубовий жодного разу не вилаявся, нікого не бив і не ображав, та й взагалі в руках у нього не було ні нагая, ні палиці.

Усе це помітив Володя, який не зводив з нього очей, і вирішив, що то справжній політичний в’язень, а не бандит.

Довго вагався: звернутися до нього за порятунком чи краще утриматися?

Так і не наважився, вирішив сховатися під нари перед початком апелю.

Та це йому не вдалося. З’явився блоковий — теж поляк і теж з червоним вінкелем на куртці, щоправда, літній і сивий. Постояв на дверях, почухав потилицю, дивлячись на сусідні бараки, де вже шикували в’язнів.

— Апель! — нарешті скомандував хрипким низьким голосом.

І зразу ж усе почало рухатися. Людським потоком Володю винесло надвір. Майданчики тут поміж бараками маленькі, тісні. В’язні шикувалися у щільні розгорнуті колони: біля кожного барака — колона. Остання шеренга стояла майже впритул спинами до стіни.

Володя став якраз туди, щоб бути ближче до дверей. Він сподівався шугнути під нари, та вже було пізно: штубовий почав рахувати ряди, а позаду на порозі завмер блоковий.

Відразу ж виявилось, що в строю один зайвий. Перерахували знову — є зайвий. Штубовий спантеличено зупинився на лівому фланзі біля складених у рядочок небіжчиків.

Звідки зайвий? І хто — живий чи мертвий? Те, що один з небіжчиків голий, штубового не бентежило, бо одяг, безсумнівно, зняли в’язні, щоб утеплитися. Штубовий ще раз перерахував майже триста десятків. Один гефтлінг зайвий!

— Янек, ти п’яний чи розучився рахувати? Що за комедія? — розсердився блоковий і, закривши на замок двері барака, взявся сам перераховувати в’язнів.

Він повільно ішов перед строєм, пильним, натренованим оком обмацуючи шеренги, і вголос рахував десятками. Дійшовши до лівого флангу, ошелешено подивився на штубового Янека і наказав:

— Давай списки номерів, зробимо перекличку за номерами. Та швидше — поки нема блокфюрера!

Янек кинувся в барак за списками обліку в’язнівських номерів. Для Володі настала критична хвилина — зараз усе розкриється. Оглянувшись, побачив, як штубовий відкриває замок, відчиняє двері і заходить в барак. Втрачати було нічого, і Володя кинувся слідом за штубовим. Заточуючись від запаморочення, підійшов і по-польськи сказав:

— Пане штубовий, помилування я не прошу, можете мене вбити, але я повинен вам признатися, що зайвий я. Я втік з крематорію і прибився у ваш барак.

У штубового очі полізли на лоба. Трохи оговтавшись, він запитав:

— Коли?

— Цієї ночі.

— Звідки тебе брали?

— Теж з тринадцятого блоку, який у протилежному ряду цього ж сектора.

— Вас привезли з Явожно?

— Так.

— Учора?

— Так.

— Перед газацією номер твій записали?

— Так.

— Хто знає про те, що ти втік?

— Поки що тільки ви.

— Але ж як тобі пощастило?!

— Це довга історія.

— Покажи номер.

Володя закачав рукав і показав витатуйований освенцімський номер: 131161.

— Такої серії номерів у нашому блоці нема: у нас