read-books.club » Фантастика » Аргонавти Всесвіту 📚 - Українською

Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

128
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Аргонавти Всесвіту" автора Володимир Миколайович Владко. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 114 115 116 ... 133
Перейти на сторінку:
лісом. Тепер Ван Лун свідомо намагався не звертати уваги ні на що. Його життя залежало від того, чи встигне він протягом короткої години, що залишилася, дістатися до астроплана. Час від часу, там, де дозволяли умови, він переходив на біг. Це, певна річ, збільшувало витрату кисню, а проте компенсувалося швидкістю, з якою він перебігав легкі ділянки. Так, тепер Ван Лун був певний, що під час польоту в кігтях гігантської бабки він бачив згори саме те плато, яке уявлялося йому тоді мирною тихою оранжевою галявиною з купами каміння на траві. А виявилося… Що ж ще чекає його попереду в нетрях первісного лісу?

Він збіг з горба вниз. Потім, перестрибнувши через мулясту канаву, знову почав вибиратися вгору. Тут ліс був значно рідкіший, у далечині можна було бачити вже темніюче небо. І на його світлому тлі Ван Лун помітив раптом мережаний візерунок голих, позбавлених листя гілок. Невже ж це та сама ділянка темно-коричневого, наче обпаленого лісу, яку він також бачив під час вимушеного польоту? Гаразд, хай буде так, на цій ділянці його не може чекати нічого небезпечного, навпаки, там легше йти, ніщо не завадить.

Проте вже через кілька хвилин Ван Лун переконався, що на дивовижній ділянці він не помічає аж ніяких слідів пожежі. Правда, на деревах не було листя, та й на грунті не лишалося ніяких оранжевих рослин, жодного куща папороті: голі коричневі стовбури похмуро зводилися з такого ж голого бугристого грунту, усипаного сухими гілками, що впали згори. Мертва ділянка, така незвичайна серед пишної оранжево-червоної природи Венери. Що трапилося тут?

Хоча Ван Лун і не спинявся, його спостережливий погляд помітив рух угорі, на голому вітті дерев. Там перелітали якісь істоти. Та невже ж на Венері можна все-таки зустріти птахів? Тоді це будуть перші теплокровні тварини серед усієї фауни, з якою йому довелося тут стикатися.

На стовбурах дерев Ван Лун побачив також величезних гусениць — кошлатих і товстих. Вони повільно повзали вгору і вниз, не звертаючи ніякої уваги на людину, — і це було дуже добре, бо зіткнення з ними, великими, наче ті колоди, забрало б чимало дорогоцінного часу. А Ван Лун поспішав, поспішав, лк ніколи!

Його втомлені ноги спотикалися і сковзалися — чого з ним не траплялося раніше навіть за дуже трудних умов. Ось він ще раз спіткнувся об каміння і схопився за найближче дерево, щоб утриматися на ногах. Дерево здригнулося, захиталося — і Ван Лун відсахнувся від нього: йому здалося, що сухий стовбур загудів як бджолиний рій. Знову якесь чортовиння?..

То гудів не стовбур. З принизливим писклявим дзижчанням з голих гілок дерева злетіло кілька істот, яких Ван до цього часу вважав за птахів. Вони були різними за величиною — від маленьких, з кулак, до дуже крупних, довжиною близько півметра. Вони дзижчали і літали, розмахуючи крилами, над головою Ван Луна.

— Знову прокляті комахи! — не стримав роздратованого вигуку Ван Лун. — Ну і чорт з ними, мені ніколи. Поспішаю!

Втім, крилаті істоти не відставали від нього. Наповнюючи повітря пронизливим писком і дзижчанням, вони кружляли над ним дедалі нижче й нижче, ніби збиралися напасти. їх ситі тулуби з довгими відростками позаду, великі м’які крила, членисті ноги, як у коників, мелькали перед Ван Луном, і все це не викликало у нього ніякого страху. Але голови, голови примушували його кидатися вбік кожного разу, як проносилися в повітрі перед склом шолома!

По два вигнуті роги з кривими відростками стирчало на кожній такій голові. Дві пари щупальців під палаючими люттю червоними очима наче батоги розсікали повітря, звивалися навколо гострих серповидних зазубрених щелеп. І до всього того — пронизливий писк, з яким чудиська металися над ним.

Ван Лун розумів, що для нього зараз небезпечний не стільки самий напад лютих комах, які все одно не змогли б пошкодити щільну тканину скафандра, скільки витрата часу, затримка в дорозі. Лишалися лічені хвилини, кисень кінчався.

Ховаючись за товстими стовбурами дерев, перебігаючи з місця на місце, він змушений був посуватися в потрібному напрямі зигзагами, раз у раз витрачаючи час на орієнтацію. І разом з тим, Ван Лун свідомо уникав зіткнення з комахами. Він не міг витрачати на це час. Проте крилаті вороги не бажали відставати. Одна з крупних комах зненацька впала на шолом і вчепилася в антену кігтями. Ван Лун відчув, як вона сіпає, намагається розірвати дротяну рамку.

— Ні, це не годиться! Геть! Забирайся!

Він змахнув над головою кинджалом, щоб скинути комаху з шолома. Секундної затримки було досить для того, щоб його буквально обліпили інші комахи. Вони насідали на нього, впивалися у тканину скафандра гострими кігтями, їх м’які крила билися об скло шолома, не даючи Ван Луну нічого бачити навколо. Гострий кинджал мандрівника мелькав у повітрі, завдавав удар за ударом, вбивав набридливих ворогів. Наштовхуючись на стовбури, Ван Лун все ще біг, відбиваючись у той же час від комах. Становище ставало дедалі загрозливішим.

Дві крупні комахи з силою вдарилися зверху об його шолом, майже збивши Ван Луна з ніг. А якщо й справді зіб’ють?.. Напад робився жорстокішим, кинджал уже не допомагав, — треба було принаймні звільнитися від найкрупніших ворогів, які могли звалити його на грунт. Ван Лун зупинився. Він обперся спиною об стовбур дерева і вийняв пістолет:

— Ну, гаразд, отримуйте — і мерщій!

Обравши ціль, він натиснув на спуск. Звук пострілу заглушив на мить огидний писк. Одна з найкрупніших комах завдовжки мало не півметра впала на грунт. Ще постріл… ще… три великих крилатих хижаки билися в судорогах серед сухого гілля, що встеляло грунт. Безпосередня небезпека була ліквідована. Можна було бігти далі, у повітрі зараз мелькали тільки менші комахи, це не так страшно.

Далеко за голими коричневими деревами відкривався знову яскравий оранжево-червоний ландшафт. Що це? Та невже ж і насправді Ван Лун бачить там, у далечині, над лісом високу жовту скелю і маленький червоний прапор, який майорить над нею?.. Міжгір’я, астроплан, товариші! Прапор виглядав звідси зовсім маленьким, крихітним, але то був він!

1 ... 114 115 116 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аргонавти Всесвіту», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аргонавти Всесвіту"