Читати книгу - "Війна і мир"

з широкими вилицями, за-палими щоками, і ноги, шо човгали по нанесеній на дошки мосту липкій грязюці. Коли-не-коли між одноманітними хвилями солдатів, як скипання білої піни .у хвилях Енсу, протискався офіцер у плащі, із своїм відмінним від солдатських обличчям; коли-не-кояи, як тріску, що в'юниться по річці, відносило по мосту хвилями піхоти пішого гусара, денщика або жителя; коли-не-коли, як колода, що пливе по річці, оточена з усіх боків, пропливала по мосту ротна або офіцерська, накладена до самого верху і прикрита шкірами, повозка.

— Ач, їх, наче греблю, прорвало,— безнадійно зупиняючись, казав козак.— Чи багато ще там?

V— Мелійон без одного! — підморгуючи, казав, близько проходячи, у прорваній шинелі веселий солдат і зникав; за ним проходив другий, старий солдат.

— Як він (він — ворог) теперечки по мосту заходиться шкварити,— казав понуро старий солдат, звертаючись до товариша,— забудеш чухатись.

І солдат проходив. За ним другий солдат їхав на повозці.

— Куди, чорт, онучі запхав? — казав денщик, біжачи за повозкою і шукаючи в задку.

І цей проходив з повозкою.

За цим ішли веселі й, видно, напідпитку солдати.

— Як він його, чоловіче добрий, жахне прикладом он у самі зуби...— радісно говорив один солдат у високо підтиканій шинелі, широко розмахуючи рукою.

— Ото ж то воно, солодка, видно, шинка,— відповів другий з реготом.

І вони пройшли, так що Несвицький не дізнався, кого вдарили в зуби і до чого тут шинка.

— Ач, поспішають! Що він холодну пустив, то вже й думаєш, усіх переб'ють,— казав унтер-офіцер сердито й докірливо.

— Як воно пролетить повз мене, дядечку, ядро оте,— казав,, ледве стримуючись1 від сміху, з величезним ротом молодий солдат,— я так і обмер. Далебі, єй-богу, так злякався, біда! — казав цей солдат, неначе хвалячись тим, що він злякався.

І цей проходив. За ним услід їхала повозка, не схожа на всі, що проїжджали досі. Це був німецький парокінний форшпан, навантажений, здавалося, цілим будинком; за форшпаном, яким правив німець, прив'язана була гарна, ряба, з величезним вим'ям, корова. На перинах сиділа молодиця з немовлям, стара жінка й молода багроворум'яна, здорова дівчина-німкеня. Ці жителі ^виселялися, і, видно, з особливого дозволу були пропущені. Очі всіх солдатів звернулися до жінок, і, поки проїжджала повозка, ^посуваючись крок по кроку, всі зауваження солдатів стосувались лише двох жінок. На всіх обличчях була майже одна і та ж усмішка непристойних думок про жінку.

— Ач, ковбаса, теж забирається!

— Продай матінку,— наголошуючи останній склад, казав другий солдат, звертаючись до німця, який, опустивши очі, сердито і злякано йшов Широким кроком.

— Ач убралася як! То ж бо то чорти!

— От би тобі до них стояти, Федотов!

— Бачили, брат!

— Куди ви? — питав піхотний офіцер, що їв яблуко, теж яапівусміхаючись і дивлячись на вродливу дівчину.

Німець, заплющивши очі, показував, що не розуміє.

— Хочеш, візьми собі,— казав офіцер, даючи дівчині яблуко. Дівчина усміхнулась і взяла. Несвицький, як і всі, хто був

на мосту, не зводив очей з жінок, поки вони не проїхали. Коли вони проїхали, знову йшли такі ж солдати, з такими ж розмовами, і, нарешті, всі зупинилися. Як це часто буває, на виїзді мосту зам'ялись коні в ротній повозці, і весь натовп мусив чекати.

— І чого стають? Порядку нема! — говорили солдати.— Куди преш? Чорт! Нема того, щоб почекати. Гірше буде, як він міст підпалить. Ач, і офіцера сн приперли,— говорили, зупинившись, з різних боків юрми, оглядаючи одні одних, і все тиснулися вперед до виходу.

Оглянувшись під міст, на води Енсу, Несвицький раптом почув ще новий для нього звук... щось велике швидко наближалося і ляснуло в воду.

— Ач, куди сягає!—суворо сказав, оглядаючись, на звук, один з ближчих солдатів.

— Підбадьорює, щоб швидше проходили,— сказав другий не-хпокійно.

Натовп знову рушив. Несвицький зрозумів, що це було ядро.

— Гей, козаче, давай коня! — сказав він.— Ну, ви! Поступись, розступися! дорогу!

Він насилу добрався до коня. Не перестаючи вигукувати, він рушив уперед. Солдати потиснулися, шоб дати йому дорогу, але знову наперли на нього так, що придушили йому ногу, і найближчі не були винні, бо їх душили ще дужче.

— Несвицький! Несвицький! Ти, пика! — почувся в цей час ззаду хрипкий голос.

Несвицький оглянувся й побачив за п'ятнадцять кроків відділеного від нього живою текучою масою піхоти червоного, чорного, кошлатого, з кашкетом на потилиці і у хвацько накинутому на плече ментику Ваську Денисова.

— Скажи ти їм, чортам, дияволам, дати дорогу,— кричав Денисов, видно перебуваючи в припадку завзяття, блискаючи й поводячи своїми очима, чорними, як вугіль, з запаленими білками і махаючи невийнятою з піхов шаблею, яку він тримав такою ж червоною, як і обличчя, голою маленькою рукою.

— Е! Васю! — відповів радісно Несвицький.— Та ти що?

— Ескадронові пройти не можна,— кричав Васька Денисов, злісно відкриваючи білі зуби,