Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Матері тримали за руки дітей, які пізніше майже не зможуть пригадати свого раннього дитинства і шукатимуть його в розповідях старших, або й взагалі не шукатимуть. Позаду залишилися порожні двори, де-не-де з тваринами, якими мали заопікуватися ті, що не від'їздили. Дехто вкотре добивався від сусідів запевнень, що ті подбають за їхніх покійників.

Батько йшов поряд, ані разу на мене не глянувши, ми проминули німу церкву, з кожною хвилиною людей прибувало. До потоку тих, що виїздили і тих, хто з ними хотів попрощатися, додалися цікаві. Ми вийшли за межу села — хоч і уявну, проте для кожного з нас непомильну лінію поділу між нами й рештою світу, — потім наблизилися до Циганського пагорба, на який поглянув тільки я.

Сільський голова, який крокував поруч із парохом одразу за оркестром на чолі колони, закликав пришвидшити крок. Та, наче стримувані незримою, важкою рукою, ми йшли усе повільніше. Далеко попереду на дорогу, що вела до Грозенау, з пронизливим вищанням завернув автомобіль. На великій швидкості він мчав нам назустріч, а тоді, перед самою колоною, зупинився.

Молодий офіцер, лейтенант служби безпеки в лискучих чоботях і бездоганному однострої, що сидів як улитий, висів з машини і, перекинувшись упівголоса кількома фразами з головою, став перед колоною. Його водій з байдужим виразом сперся до машини, припалив цигарку і сплюнув. Ми ж не зводили очей з туго набитого шкіряного планшета лейтенанта, припускаючи, що там наші паспорти. Сталево-блакитне небо розпростерлося над нами, обіцяючи гарний день.

Щойно наші пакунки — тяжеленні валізи, а також торби з провіантом — були поскладані, ми обступили лейтенанта, і тільки батько стояв трохи поодаль. Я дивився на нього і думав, яке ж у нього сумне, зажурене лице.

Голова зачитав промову з аркуша, побажав нам світлого майбутнього в нашій новій-старій вітчизні і пообіцяв особисто пильнувати, щоб пам'ять про нас не осквернили. А тоді передав слово лейтенанту, який, не гаючи часу, витягнув зі свого планшета список і почав зачитувати імена. Я сподівався, що буду серед перших, що мене записали на французький лад під літерою «А» — Aubertin, але, не почувши свого прізвища, ніскільки не занепокоївся. Що ж, тоді буду серед останніх, на «О». Кожен, почувши своє прізвище, виступав крок уперед, потискав офіцерові руку і отримував від нього паспорт.

Черга швидко наближалася до моєї літери, ось уже підходили люди з прізвищами на «М» та «Н», я наготувався вийти вперед і, як і всі решта, промовити сповненим гідності, глибоким голосом: «Щиро дякую, товаришу лейтенант». Однак літеру «О» перескочили, і натовпом прокотився гомін.

— В чому справа? — запитав стривожений офіцер. — Я когось пропустив?

— Мене! — вигукнув я, піднімаючи руку.

— Як ти називаєшся?

— Обертин, товаришу лейтенант. Іноді мене пишуть через «Аи», але переважно через «О».

— Обертин… — промурмотів він, звів брови і провів пальцем по списку. Але тут його обличчя знов проясніло. — А, то Ви — молодий Обертин. Ви нікуди не їдете. Вчора Ваш батько клопотав у голови. Обставини Вашого повернення з Радянського Союзу не з'ясовані. Вас викреслено зі списку.

Явно задоволений тим, що виконав своє завдання, лейтенант роздав паспорти на «Т» і «У», потім заклацнув планшет і наказав усім всідати до вагонів. Ніхто не зрушив з місця.

Я обернувся і подивився на батька. Він безпомічно стенув плечима, на його обличчі з'явилася знічена посмішка. Я вхопив палицю, на якій несли валізки, кинувся до нього і виплеснув у лице: «Ах ти ж мерзотнику!» Перший удар поцілив йому в живіт, другий по плечах. Я втретє замахнувся палицею, він затулив руками лице, але я втрапив йому в груди.

Він повалився на землю і заридав, та я все бив і бив, поки не зламалася палиця. А тоді став копати ногами. Тим часом люди непроникною стіною стали між мною і лейтенантом. Серед тиші було чутно тільки батькові благання. Лейтенант хотів утрутитися, але голова його стримав.

Врешті батько завмер, тихеньке скимління було єдиною ознакою, що він ще живий. Я зупинився, обернувся до всіх спиною і рішуче рушив у село. Коли я проходив через двір, з будинку вийшов Сарело і зійшов сходами з ґанку. «Ти щось забув?» Я схопив сокиру, яка стирчала в ковбані і рушив на нього. Він злякався і відсахнувся так рвучко, що зашпортався і впав.

Я відкинув сокиру, забіг у челядню, взяв напівповну пляшку самогону і спорожнив її одним духом. Лють росла, набирала на силі так, що здавалося, зараз розірве мене на шматки. Надвечір вона почала осідати, як і сонце, тоді я повернувся до залізничної колії, де вже не було ні потягів, ні людей, так ніби їх ніколи й не було — тільки батько. Довкола простягався краєвид, цілковито байдужий до людей.

Батько й досі сидів на полі, не в змозі йти. Завидівши мене здалеку, він спробував відповзти, але його сил не вистачило навіть на це. Коли я наблизився, він закричав:

— Не вбивай мене! — і знову підніс руки до лиця.

— Тихо будь! — наказав я, підняв його і поніс додому.

Наступний місяць ми прожили, як дотепер. Село спорожніло, половина будинків стояла без мешканців, лише в кілька з них