Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

Того грудня, коли Воллес роздумував над тим, чи не податися йому, як голові Прогресивної партії, у президенти, офіси «New Republic» були переповнені, як розказував у часописі «Reds» Тед Морґан, «як Гранд Сентрал Термінал[69], що вщент забита комуністичними делегаціями, представники яких просто переступають один через одного, аби умилостивити [Воллеса] й донести йому вість, що його підтримують три мільйони фанатів». Трумен відстоював позицію, що комуністи намагалися розколоти демократичний електорат, аби президентом було обрано республіканця, що «призвело б до конфузії та чвар, якими й живе комунізм»{446}. Заходячи на друге президентське коло, Трумен ледве не поступився місцем Дьюї[70]. Воллес, намагаючись здобути народну підтримку, зробив помилку, поставили на комуністів: Прогресивна партія зовсім не отримала голосів на справжніх виборах і лише 3 % на екзит-полах, і ті здебільшого у Нью-Йорку. Вона була прикладом, як стверджував Артур Шлесінґер, «останнього “ура!” народного фронту 1930-х».

Лоуренса Даггана та Гаррі Декстера-Вайта, яких Воллес бачив своїми держсекретарем та казначеєм, відповідно, пізніше було викрито як радянських агентів. 1952 року Воллес опублікував статтю «Чому я помилявся», в якій пояснив, що його надто довірливе ставлення до Радянського Союзу та Сталіна проростало із неправдивої інформації про витівки Сталіна і що тепер він також мав себе за антикомуніста.

Тогочасними видавцями статті Брейді в «New Republic» були Майкл Стрейт, син нью-йоркського банкіра Вільярда Стрейта, та спадкоємиця багатіїв, які близько товаришували з Рузвельтами, Дороті Вітні. 1948 року, коли Воллес полишив посаду, подавшись відроджувати свою політичну кар’єру, редактором журналу став Стрейт. 1937 року, коли він вивчав економіку в Кембриджі, чоловік на ім’я Ентоні Блант завербував його до НКВС. Під кодовим іменем НАЙДЖЕЛ Стрейт, працюючи 1938 року в Держдепартаменті, передавав секретну інформацію росіянам і запропонував на кандидатуру потенційного рекрута Алджера Гісса (на той момент Гісс, звичайно ж, уже був агентом), і він допомагав тим, хто вже був радянським шпигуном, отримувати посвідчення журналіста. «Ми були одними з останніх утопістів», — коментував він ці події в своїх мемуарах «Після тривалого затишшя».

Цікавим є той факт, що чоловіком, який завербував куратора Стрейта, Ентоні Бланта, а заразом й інших членів горезвісної Кембриджської п’ятірки (Кім Фіблі, Ґай Бьорджес, Джон Кернкросс та Дональд Маклін), був дебелий, харизматичний психолог Арнольд Дойч, якого ті знали як «Отто». У пізніх 20-х та на початку 30-х він був соратником Вільгельма Райха, адже брав активну участь у діяльності Секс-Полу. У віці 25, але вже працюючи під прикриттям на Комінтерн, Дойч керував видавництвом Райха «Munster Verlag», яке 1929 та 1930 років опублікувало дві Райхові книжечки про сексуальні репресії в суспільстві (роль, яку Дойч зіграв у здійсненні цих публікацій, привернула увагу відділу віденської поліції по боротьбі із порнографією). Райха вигнали з Комуністичної партії 1933-го, а Дойч уже тоді проходив вишкіл агента, чи ж бо «шпигуна», НКВС у Москві. Про Райха зручно для усіх забули. Історик, що займається вивченням шпигунського ремесла, Крістофер Ендрю, пише в «Архіві Мітрохіна»[71], що Дойч у своїх мемуарах, у яких подано лише вибіркову інформацію, уникав усіляких згадок про його юнацьку необережність співпрацювати з Райхом, як то зробило і Радянське бюро розвідки[72] в їхній офіційній агіографії Дойча.

Запал Дойча до сексуальної лібералізації, що був наріжним каменем його переконань та поглядів, без жодних на те сумнівів, апелював до Кембриджської п’ятірки. Дойч намалював їм таку картину Радянського Союзу, що зображувала край рівності й статевої толерантності — бачення, яке Райх поділяв, але не схвалив у «Сексуальній революції». Бьорджес, наприклад, завжди наполягав на тому, що ставлення Сталіна до гомосексуальності було ліберальнішим за те, у якому світлі його виставляла «американська пропаганда». Кернкросс пізніше напише працю з історії полігамії під назвою «Коли з полігамії зробили гріх». У цій книзі він хвалькувато цитував Джорджа Бернарда Шоу: «Жінки завжди віддаватимуть перевагу 10-відсотковому пакету акцій на чоловіка першого сорту, а не одноосібному контрольному пакету акцій на володіння пересічним чоловіком».

1947 року — у рік, коли у світ вийшла писанина Брейді, Маклін працював подвійним агентом в Америці, де побутували чутки, що він під псевдонімом ГОМЕР (каламбур на його бісексуальність) передає росіянам таємниці ядерних розробок. Але Стрейт на той час уже вийшов із «великої гри», відмовившись кооперуватися із радянською розвідкою після 1942 року, вочевидь, розчарувавшись через напад Радянського Союзу на Фінляндію (того ж року Дойч втопився на шляху до Нью-Йорка, коли його судно зазнало удару німецькою торпедою).

За редакторського промислу Стрейта, «New Republic», на відміну від колишньої редактури Воллеса, підтримувала Трумена в кампанії 1948 року. Зрештою, 1963 року Стрейт виведе Бланта з гри як шпигуна, а Фіблі, Бьорджес та Маклін уже проживатимуть у Радянському Союзі. На початку 60-х Фіблі крутив інтрижку із дружиною Макліна Меліндою, і книга «Радощі сексу» авторства Алекса Комфорта, яку він їй подарував, згодом опиниться на мистецькому аукціоні «Sotheby’s» (Комфорт, британський поет-анархіст, постійно дописував до журналу Джорджа Лайта «Circle»). Присвята, яку Фіблі написав у книзі, подарованій Мелінді,