Читати книгу - "Вершник без голови"

зрозуміло, що там сваряться двоє чоловіків. Я вирішив, що то якісь п'яні гульвіси повертаються від Обердоффера, і викинув усе те з голови. Та, мимоволі чуючи їх, упізнав один з голосів, а потім і другий. Перший був голос мого двоюрідного брата Генрі, а другий — оцього чоловіка, що тут лежить, і це він убив Генрі.

— Розповідайте далі, містере Колхауне. Нам треба вислухати все, що ви маєте сказати. А свої думки з цього приводу ви зможете висловити потім.

— Отож, панове, ви можете собі уявити, як я здивувався, коли почув голос свого двоюрідного брата. Я ж бо гадав, що він давно вже спить. Але то був він, я не мав щодо цього сумніву і навіть не пішов до його кімнати пересвідчитись. Я знав напевне, що то його голос, і так само був певен, що другий належить не кому іншому, як ловцеві коней. Мені здалося дуже дивним, що Генрі вийшов з дому о такій пізній годині, бо цього за ним ніколи не водилося. Але помилитись я не міг: він справді був там, за річкою. Тоді я прислухався, намагаючись зрозуміти, через що вони сваряться. Хоч самі голоси було чути добре, проте слів я майже не розрізняв і почув тільки, що Генрі обкладає ірландця міцною лайкою, так наче той завдав йому якоїсь образи; а потім я почув, як ірландець погрожує Генрі, що той, мовляв, про це пошкодує. Обидва голосно називали один одного на ім'я, і в мене вже не лишалося ані найменшого сумніву, що то справді вони. Мені було б одразу піти з'ясувати, що там між ними діється, але я був у пантофлях, а поки пішов узув чоботи, все начебто стихло. Я почекав з півгодини, сподіваючись, що Генрі повернеться додому, та його все не було. Тоді я подумав, що він подався до Обердоффера й зустрів там знайомих із форту, отож міг засісти з ними надовго. І я пішов собі спати… Оце, панове, я розповів вам усе, що знаю. Мій бідолашний двоюрідний брат так і не повернувся до Каса-дель-Корво й не ліг у свою постіль — про це ми дізнались уже вранці, коли зайшли до його кімнати. Його постіллю тієї ночі стало якесь глухе місце в прерії або в хащах, і оце перед вами єдина людина, що знає, де воно, те місце.

І промовець театральним жестом показав на підсудного, чиї дико витріщені очі свідчили, що він не чує й не бачить нічого: ні жахливого звинувачення, ні погрозливих поглядів, спрямованих на нього з усіх боків.

Свідчення Колхауна, подані з вичерпною докладністю, начебто цілком доводять вину підсудного. Вони здаються такими вірогідними, що на лужку перед хатиною знову зчиняється обурений галас. — Повісити! Повісити! — вигукують десятки голосів.

Навіть сам суддя, як видно, завагався. Противників страти стало ще менше, і вже не вісімдесят, а дев'яносто голосів із ста повторюють свою жорстоку вимогу. Поодиноких поміркованих голосів і не чути за тим мстивим ревиськом.

Натовпом перебігають хвилі, мов у збаламученому морі перед бурею. Збудження дедалі наростає і невдовзі сягає межі.

І ось уже якийсь горлодер кидається до мотузки. Ніхто й не помітив, як він щойно стояв поруч Колхауна й про щось шепотівся з ним. Він хапає ласо й швидко накидає зашморг на шию приреченому, що й тепер нічого не тямить, байдужий і до суду, й до вироку.

Ніхто не пробує спинити негідника. В нього за поясом мисливський ніж та револьвер, і він може робити що хоче. А на допомогу йому прискочив ще один такий самий, з тих, що досі стерегли підсудного.

Решта стоять осторонь і незворушно дивляться на приготування до страти. В більшості на обличчях мовчазне схвалення, а декотрі навіть підохочують катів лютими вигуками: «На гілляку його! Вішайте!»

Дехто видимо приголомшений, кілька чоловіків дивляться на засудженого із співчуттям, але жоден не наважується виказати його й заступитися за бідолаху.

Зашморг уже в нього на шиї. Другий кінець мотузки саме перекидають через гілляку.

Ще хвилина — і Морісові Джеральду кінець!

Розділ LXIV

НЕПЕРЕДБАЧЕНІ АНТРАКТИ

«Ще хвилина — і Морісові Джеральду кінець!» — так думав кожен з учасників трагедії, що діялась на лужку перед хатиною мустангера. Ніхто не сумнівався, що в наступну мить усі вони побачать, як тіло засудженого повисне на гілляці платана.

Але тут довелося зробити антракт, не передбачений проформою вистави.

Водночас із трагедією і, можна сказати, на тій самій сцені відбувався фарс. Та оскільки цього разу увагу всіх цілком заполонила трагедія, то комедію грали без глядачів.

А проте комдійні актори вели свої ролі сумлінно. Їх було всього двоє: людина і кінь. Фелім знов розіграв ту сцену із Зебовою «худобиною», яка раніше так здивувала Ісідору.

Ще дужче підбурені свідченнями Колхауна й охоплені жадобою помсти, «регулятори» не спускали з ока тільки головного злочинця. Ніхто не звертав уваги на Феліма, нікого не цікавило, чи він співучасник, чи ні. Гнівні погляди всіх прикипіли до його господаря, і до слуги вже було байдуже. А коли добровільні кати вискочили наперед і заходилися коло мотузки, про Феліма й зовсім забули.

Ірландцеві випала добра нагода втекти, і він не забарився скористатися з неї. Виборсавшись із своїх пут, він нишком поповз геть між ніг збуреного натовпу.

Ніхто й не помітив його втечі. Знавіснілі від збудження люди штовхали одне одного й не зводили очей з дерева, що мало стати шибеницею.

Побачивши, як Фелім поповзом скрадається геть від місця суду, можна було б подумати, що, діставши змогу втекти, він рятує власне життя й забув і думати про свого господаря.

Щоправда, він уже нічим не міг допомогти мустангерові і сам це розумів. Усе, що можна було сказати на його захист, він сказав, і будь-які дальші його спроби нічого б не зарадили, а то й ще дужче розлютили б суддів. Отож, коли б він, скоряючись інстинктові самозбереження, і надумав утекти, це навряд чи випадало б назвати зрадою. Так розважив би кожен.

Але це припущення було б несправедливе щодо Феліма. Відданий слуга й думки не мав покинути господаря в скруті, не спробувавши визволити його з рук тих нелюдів, які жадали його смерті. Він знав, що сам нічого не вдіє, і сподівався тільки на Зеба Стампа. Оце ж задля того, щоб викликати старого мисливця умовним сигналом, який так добре прислужився йому минулого разу, він і повз тепер геть від страшного судного місця.

Вибравшись із стовписька,