Читати книгу - "Мартін Іден"

випливе на поверхню. Йому здалося, що він безвільно лине по морю мінливих видив. Райдужні барви оточували його й сповивали, і він немов купався в них. Але що це? Наче морський маяк. Ні, це у нього в мозку спалахнуло яскраве біле світло. Воно спалахувало щоразу швидше. Розкотився протяглий гуркіт, і йому здалося, що він летить кудись униз широкими безкраїми сходами. І раптом десь на дні він упав у пітьму. Це все, що Мартін зрозумів. Він опинився в безмежній пітьмі. І тої миті, як він це збагнув, свідомість його назавжди згасла.

ПОЕТ ЛЮДСЬКОЇ МУЖНОСТІ

«Перше ніж писати, треба жити». Ці слова Сент-Екзюпері стосовні не тільки до окремої людини, а й до цілих народів, цілих літератур, і то більше, ніж у банально-хронологічному розумінні. Американському народові треба було вже мати за плечима кількасот років нелегких історичних змагань — боротися з дикою природою, скидати владу метрополій, з мішанини вихідців із десятків країн утворювати етнічну й духовну цілість, — перше ніж він спромігся на власне слово у царині культури. Ця специфіка розвитку американської цивілізації, звісно, не могла не накласти певного відбитку на формування американців як нації, зокрема затримуючи вихід американського письменства з-поза європейського (а властиво англійського) духовного впливу. Довгий час — до середини і навіть до кінця XIX століття — те, що називалось американською літературою, становило переважно провінційну копію заокеанського (по-нашому б сказати: передокеанського) пожиточного читва, про яке не дозволено було забувати, що воно саме повчальне, красиве і цнотливе. Показовою є доля тих окремих яскравих талантів, що випереджували свій час і свою країну: Фенімора Купера літературна Європа сприймала куди серйозніше, ніж батьківщина, Едгара По та Уолта Уїтмена також уперше оцінили в Європі, а Германа Мелвіла, може, найамериканськішого письменника XIX століття, відкрито щойно у двадцятому.

Показовими є і шляхи, якими йшло визрівання великої літератури в цій країні. Америка не мала тієї вирафінованої спадкової аристократії, що була в Європі, і здебільшого з-посеред найкращих, найшляхетніших представників якої аж до XIX століття включно вербувалися речники й творці справжньої реалістичної літератури, що ставали над упередженнями свого стану і голосили мистецькі істини прийдешнього. Для Америки натомість дуже конкретного значення набувала часова послідовність життя і писання. Ті американські письменники, що не сахалися правди дійсності у своїх творах, добре її знали із свого власного життя. Мелвіл, Уїтмен, Марк Твен, О'Генрі — кожен з них добряче скуштував життєвої терпкості, перше ніж прийшов до голосу в письменстві. Не винятком був і Джек Лондон.

Молодість Америки, країни, що формувалася десь лишень протягом кількох поколінь, породила специфічні ідеали — коли людина, здається, геть усього може досягти власними зусиллями, але досягти для того, щоб присвоїти собі, саме собі, і цим задовольнитись. Уже тут починалась та трагічна американська колізія між великою романтичною мрією і заземленим її здійсненням, коли матеріальний успіх завершувався заспокоєнням або гірким розчаруванням, коли рух змінювала зупинка і наставав кінець. На цю неминучу розбіжність солодкої правди ілюзій і солоної правди дійсності не раз указували найкращі американські письменники, попередники й сучасники Джека Лондона. І цією ж таки розбіжністю пояснюється чимало вершин та низин у житті і творчості самого Лондона.

Народився Джек Лондон 1876 року у Сан-Франціско в незаможній родині. Хлопець змалку почав самотужки здобувати шматок хліба. Школу він знав тільки початкову — дитинство його скінчилось у 10 років, коли в час, вільний від школи, вранці й увечері, він бігав продавати газети. Підрісши, Джек кілька місяців працював на консервній фабриці (по кільканадцять годин на добу). Не витерпівши тієї каторги, п'ятнадцятирічний хлопчина перекинувся до «романтичнішої» справи — це ж Сан-Франціско, бухта і неосяжний океан удалині! — пристав до гурту «устричних піратів», що потайки ловили устриць на чужих обмілинах та й контрабандою не гребували. Джек одразу зажив собі слави неабиякого зуха, — доброго товариша, як до бійки, так і до чарки. Потім — служба в рибальському патрулі, який охороняв устричні обмілини від тих самих «піратів», а тоді плавба матросом на шхуні «Софі Сатерленд», що вирушила в Берінгове море по котики. Семимісячне плавання було суворим іспитом для хлопця: раз, що праця матроська не з легких, а друге, що він мусив кулаками завойовувати собі права та повагу між команди. Вперше юнак запізнався і з широким світом, побував у Японії.

Повернувшись до Сан-Франціско, Джек іде працювати на джутову фабрику, а у вільний час гарячково береться до самоосвіти. Тоді ж, 1893 p., вперше з'являється його ім'я в друкові (газетний нарис «Тайфун біля японських берегів»). Але це ще зовсім не було народженням письменника. Отже, Лондон працює за кочегара на електростанції, далі він і чорнороб, і безробітний, а 1894 р. пристає на який місяць до «війська генерала Келлі». То було ніяке не військо і ніякий не генерал, а просто кількатисячний загін безробітних, що через усю країну простував до столиці, Вашінгтона, в надії спонукати уряд до якихось радикальних заходів проти струсу економічної кризи. Надія та, звісно, й не могла справдитись, але для Лондона повчальним було безпосереднє прилучення до великої робітничої армії, об'єднаної спільною метою, хоч його чи не більше тут приваблювала пригодницька романтика: Пригода все життя була великою Джековою мрією. Напівдороги Лондон відстав од «війська Келлі» і перекинувся у «гобо»-блукача — тисячі таких волоцюг снували тоді країною, підживлюючись де випадковим заробітком, а де й жебрами.

Після цих блукань (пізніше змальованих у книжці «Дорога», 1907) Лондон гостро відчув своє письменницьке покликання і з неймовірною наполегливістю заходився осягати таємниці художнього слова, разом з тим прискорено опановуючи курс середньошкільної освіти. І весь час його мучила неможливість повністю віддатися творчості — безгрошів'я раз по раз засновувало юнака в ярмо надсильної фізичної праці. Певно, і через це теж, коли рознеслася звістка про багатющий золотодайний пісок Клондайку на далекій Алясці, Джек і собі спокусився. З несповна річного побуту на Великому Юконі (1897—1898) золота Джек Лондон, однак, не виніс. Але свій золотий Клондайк він знайшов таки на Алясці: багатющий запас вражень, доповнюваних дедалі більше фантазією та розповідями очевидців, стався йому за невичерпне творче джерело. Він пише одне по одному північні оповідання, об'єднані згодом у збірки: «Вовчий син» (1900), «Бог його батьків» (1901), «Діти морозу» (1902) та інші. Ці твори врешті видобуваються на сторінки преси, приносять авторові гонорари і впоюють його славою. До життя Аляски Лондон ще не раз вдаватиметься у своїй творчості, зокрема в знаменитих анімалістичних повістях