Читати книгу - "«Аристократ» із Вапнярки"

— Тобі, Сідалковський, до твого одягу ще тільки лайкових рукавичок не вистачає, — зачиняючи клітку з ондатрами, кинув другу репліку, Грак.

— Фу, Грак. Мені за вас соромно! Ви зовсім не відчуваєте епохи. Сьогодні не кінець дев'ятнадцятого століття. Тут ви вже наслідуєте свою дружину, уродзону Чудловську. Я носив би лайкові рукавички, краватку-метелик і котелок на голові. Це мені теж би личило, я в цьому не сумніваюсь. Але ж не та епоха, Грак! Те, що пропонуєте ви, прирівнюється до чорного фрака, в якому ви раптом з'являєтесь на пляжі Євпаторії чи Алупки. Але сьогодні, Грак, до вашого відома, ще раз підкреслюю, не та епоха. — Сідалковський глянув на себе у вітрове скло «Мегацети». Обличчя його горіло на сонці, як стоп-сигнал.

— Ти лицар фрази і ідей, — без всякого, здавалося, зв'язку із словами Євграфа мовив Грак і замовк, так і не встигши розвинути своєї думки.

До них на велосипеді наближався незнайомий: худорлявий і довготелесий, як баскетболіст запасу. Він ніби не їхав, а просто сидів на високому сидінні велосипеда й час від часу відштовхувався ногами від землі. Хлопчина мав двадцять п'ять років і такий жовтий та прозорий вигляд, що увечері міг зійти за привид. Очі великі, опуклі й неймовірно голубі. Таким очам позаздрили б усі красуні світу. В них чітко відбивався навколишній краєвид і, якщо придивитися пильніше, можна було побачити навіть відбиток Сідалковського у вітровому дзеркалі «Мегацети».

— Ось, — кинув хлопець на землю якісь ганчір'яні згортки, забувши навіть привітатися. — Голова передали. Казали повісити. Де саме, дід Трифон знають…

Сідалковський мовчки розгорнув транспаранти. І на одному й на другому білими літерами хтось красиво вивів: «В'ЇЗД ЗАБОРОНЕНО! ЙДУТЬ ВІЙСЬКОВІ МАНЕВРИ!» Навіть Євграф мимоволі позаздрив невідомому авторові з гарним почерком.

— Як ви думаєте, Грак, що це за натяки? Ви в цих словах не вловлюєте ніяких асоціацій? А втім, вибачаюсь, ви ж зовсім не здатні до асоціативного мислення. Це вам від природи не дано…

— Сідалковський, тобі не здається, що ти хам?

— Слово «хам» у вас з великої чи з малої літери? — спокійно перепитав Сідалковський.

— З малої, а що?

— Коли з малої, то я, як колишній філолог, хочу збагатити ваш убогий словниковий фонд. На світі існує м'якше слово — «нахаба». Але й це грубувато, свідчитиме хіба що про вашу невихованість. Звідки це у вас? Ви ж тепер виховуєтесь у такій сім'ї! Та й під мудрим керівництвом Стратона Стратоновича ви працюєте менше, ніж півроку, і вже так густо його копіюєте. Я розумію, перша ознака любові — це наслідування. Але ж не робіть цього так сліпо. Ви ж не Ховрашкевич. Тим більше, що ви Стратона Стратоновича не любите. Признайтесь, мені ж ви можете довіритися?

Грак махнув рукою і почав скручувати в рулон гасла. Сідалковський присів на траву, але одразу ж збуджено підхопився:

— Ви пригадуєте, що нам сказали в Кобилятині-Турбінному, коли «Мегацета» з'явилася на вулиці?

— Ні, а що?

— Чи не почалися маневри?

— А який зв'язок між маневрами і нами?

— Не вами, Грак. Не вами, а ось цією матерією, на якій такими чудовими білими літерами стоять виписані суворі застереження. Так гарно навіть я не написав би. Повірте мені, Грак.

— Гаразд. Хай буде й так. Але який зв'язок?

— Я, гадаю, найпряміший. Ці гасла негайно потрібно вивісити, але де саме? А ось і дід Трифон, — показав Сідалковський рукою на густі очерети, де висунувся гострий ніс дідової плоскодонки.

На дні човна, поблискуючи сріблясто-золотистою лускою, тріпотіли, намагаючись вискочити через невисокий борт, пліточки, краснопери, линочки і карасі. Окремо, поважно і з гідністю, лежало кілька щупаків, як казав дід Трифон, і півдесятка окленів із широкою темною спиною.

— Намучився з цією рибою, з'їдять його мухи, — поскаржився Трифон Сакович, витягуючи човна за ніс на берег. — Нема тепер риби. Зовсім нема. Перевелась. А колись же було… Кинеш, бувало, загострену палицю у річку, а вона сторчма стоїть! Риби було тьма-тьмуща…

— Діду, — не дав йому закінчити Грак, але його теж перебив Сідалковський.

— Грак, ви помітили, як я зморщився при першому ж вашому слові?

— Та досить тобі. Не патякай, Сідалковський, — розізлився Грак.

— М-да, товаришу Грак. Академії дають, на жаль, тільки освіту та інколи дипломи з відзнаками, а що таке культура, ввічливість, інтелігентність — цього там, видно по вас, не навчають, навіть під час коротеньких лекцій чи семінарів. Для чого ця демонстрація, Грак? Для чого ви підкреслюєте свою невихованість? Будьте скромнішим. Що за слова: «діду», «не патякай»… Це що, увесь ваш словниковий фонд?

— Ну, досить, доктор. Мені набридло твоє блазнювання. Невже ти не можеш бути сам собою?

— Ви хотіли, Євмене Миколайовичу, запитати у Трифона Саковича, для чого ось ці гасла? Чи не так?

— Ну, так. То й що?

— От і питайте. Ви ж випускалися не з дитясел, а з академії.

— Мені це вже набридло, Сідалковський…

— Це я вже чув. А тепер готовий замовкнути і послухати вас і Трифона Саковича. Що це за гасло, Трифоне Саковичу? — ніби подаючи Граку приклад чемного звертання, сам запитав у діда.

— А-а, оце? — показав кістлявими пальцями дід Трифон. — То, значить, треба йти на Макарову галявину. Чому Макарову? Кажуть, колись давно там якийсь Макар на тій галявині повісився. Звідтіля й назва. Там, мать, і вечеряти будемо. Мать, і якесь начальство приїде. Це завсігда так. Як тільки транспаранти чіпляють — жди начальства з району. Випивка буде, — закінчив свій монолог дід Трифон.

— Тепер вам, Грак, нічого не загрожує, — посміхався Сідалковський, коли вони перейшли на Макарову галявину, а при в'їзді з обох боків розвісили: «В'ЇЗД ЗАБОРОНЕНО! ЙДУТЬ ВІЙСЬКОВІ МАНЕВРИ!»

Та не встиг вітер як слід напнути транспаранти, а з боку села вже долинув гуркіт машини.

— Хтось їде, — повідомив Грак.

Трифон Сакович приклав човником долоню до вуха і впевнено сказав:

— Іван Андрійович їдуть з Карпом.

— А чому з Карпом?

— Так тільки Карпо їздить. Коли Іван Андрійович за рульом, у них машина йде нєжно і не хурчить. А цей лобуряка завсігда гонить.

Дід Трифон не помилився: на галявину, куди Сідалковський і Грак за вказівкою Трифона Саковича перегнали «Мегацету» й поставили намет, вискочив газик. У кабіні сиділо четверо: три голови — голова колгоспу, голова сільради, голова сільського споживчого товариства — і шофер Карпо.

— Ну що, хлопці, — примовляв Дмитро Панасович, потискуючи кожному руку. — Замочимо вашу, як її… амфібію —