Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

відчув, що трохи змерз. Він розмотав тюрбан і подивився в дзеркало з металу. Я не знаю, що там побачили його очі, бо жоден історик не описав, якими були риси його обличчя. Знаю тільки, що він зник раптово, наче спалений невідчутним спалахом блискавки, і що разом з ним зникли і дім, і невидимий водограй, і книжки, і рукописи, і голуби, і багато темноволосих рабинь, і перелякана рудоволоса рабиня, і Фарадж, і Абулькасим, і клумби троянд, і, мабуть, Гвадалквівір.

У цьому оповіданні я хотів би описати процес однієї поразки. Спершу я було подумав про того архієпископа Кентерберійського, який заповзявся довести, що Бог один; потім — про алхіміків, які шукали філософський камінь; потім — про тих, котрі хотіли винайти трисекцію кута та квадратуру круга. Але потім я подумав, що набагато поетичнішим є випадок з людиною, яка ставить перед собою мету, цілком досяжну для інших, але не для неї. Я згадав про Аверроеса, який, будучи ув’язненим у рамках ісламу, так і не зміг збагнути, що означають слова «трагедія» і «комедія». Я описав цей випадок; описуючи його, я почував те саме, що мав би почувати той бог, про якого згадує Бертон і який, захотівши створити бика, створив, проте, буйвола. Я відчув, що мій твір глузує з мене. Я відчув, що Аверроес, який прагне уявити драму, не маючи найменшого уявлення про театр, був не більш абсурдним, аніж я, коли я хотів уявити собі Аверроеса, не маючи іншого матеріалу, крім скупих описів Ренана{445}, Лейна та Асіна Паласіоса{446}. Вже дописуючи останню сторінку, я відчув, що моя оповідь віддзеркалює ту людину, якою я був, тоді як її писав, а щоб написати її, я мав бути тією людиною, а щоби бути тією людиною, я мав написати цю оповідь — і так до нескінченності. (У ту мить, коли я перестаю в нього вірити, «Аверроес» зникає.)

Загір

Присвячується Воллі Зендер

У Буенос-Айресі Загіром була звичайна монета вартістю в двадцять сентаво. На тій монеті, про яку далі йтиметься, рискою, що була нанесена лезом навахи, або складаного ножика, були підкреслені літери N і Т і цифра 2; на лицьовій стороні був викарбуваний рік — 1929. (У Гуджараті в кінці вісімнадцятого сторіччя Загіром називали тигра; на Яві — сліпого з мечеті в Суракарта, в якого вірні кидали камінням; у Персії — астролябію, яку Надір-шах{447} звелів утопити в морі; у в’язницях Магді{448}, близько 1892 року, маленький компас, загорнутий у клапоть тюрбана, яким користувався Рудольф Карл фон Слатін{449}; в Кордовській мечеті, як стверджує Цотенберґ, одну мармурову жилку в одній із тисячі двохсот колон; у юдейському кварталі Тетуана{450} — дно колодязя.) Сьогодні тринадцяте листопада; а сьомого червня, вдосвіта, мені до рук потрапив Загір; тепер я вже не той, яким був раніше, але ще спроможний пригадати все, що тоді сталося, а може, навіть і розповісти про це. Поки що, хай навіть почасти, я залишаюся Борхесом.

Шостого червня померла Теоделіна Вільяр. Її портрети до 1930 року заповнювали сторінки світських журналів, і, мабуть, те, що їх було так багато, сприяло поширенню думки, що вона дуже гарна, хоча далеко не всі її фотографії незаперечно підтримували цю гіпотезу. А втім, Теоделіна Вільяр менше зважала на красу, аніж на досконалість. Гебреї та китайці опрацювали непорушні правила на всі випадки людського життя; у Мішні{451} ми читаємо, що після сутінків у суботу кравцеві не слід виходити на вулицю з голкою; у «Книзі церемоній»{452} написано, що гість мусить пити перший келих з поважним виразом, а другий — із шанобливим і радісним. Так само, але ще з більшою ретельністю дотримувалася всіляких життєвих правил та умовностей Теоделіна Вільяр. Немов прихильник конфуціанства або талмудизму, вона намагалася бути бездоганно коректною в кожному зі своїх учинків, і її зусилля були тим наполегливішими й тим більше заслуговували на повагу, що моральні правила її кредо не були вічними, а цілком залежали від примхливих забаганок Парижа або Голлівуду. Теоделіна Вільяр з’являлася лише там, де годилося з’являтись, у належну годину, з належними атрибутами й належним виглядом, що вона давно знудилася всім цим, але ця знудженість, ці атрибути, цей час і ці місця дуже швидко виходили з моди, й тоді вони негайно перетворювалися (в устах Теодоліни Вільяр) на символи поганого смаку. Вона прагнула до Абсолюту, як і Флобер, але шукала цього Абсолюту в швидкоплинному. Її життя було зразково бездоганним, а проте її безперервно терзав внутрішній розпач. Вона вдавалася до постійних метаморфоз, ніби хотіла втекти від себе самої; і колір її волосся, і форми її зачіски безнастанно змінювалися. Змінювалися також її усмішка, шкіра обличчя, розріз очей. Після 1932 року вона стала докладати надзвичайних зусиль, аби бути худою, й домоглася свого… Війна примусила її замислитись. Як стежити за модою, якщо Париж окупований німцями? Один чужоземець, до якого вона завжди ставилася з упередженням, скористався з її довірливості й продав їй кілька капелюшків циліндричної форми; а через рік з’ясувалося, що таких ніколи не носили в Парижі, а отже, це не капелюшки, а казна-що, примітивні витвори чиєїсь украй невдалої фантазії. Та лихо ніколи не приходить одне; доктор Вільяр мусив переселитися на вулицю Араос, і портрет його дочки став прикрашати рекламу кремів та автомобілів. (Кремів, яких тепер вона потребувала багато, й автомобілів, що їх вона вже не мала!) Теодоліна знала, що не відстати від вимог свого мистецтва вона могла тільки з великими грішми, а тому воліла капітулювати й відійти в тінь. Крім того, її не приваблювала перспектива змагатися з нікчемними, пустими дівками. Похмура оселя на вулиці Араос видалася їй нестерпною, і шостого червня Теодоліна Вільяр припустилася непрощенної з погляду своїх принципів помилки — померла в самому осередді вкрай нефешенебельного Південного кварталу. Чи мушу я признаватися, що під впливом найщирішої з усіх аргентинських пристрастей, снобізму, я був закоханий у Теодоліну і що її смерть схвилювала мене до сліз? Мабуть, читач уже й сам про це здогадався.

Після смерті під дією розкладання обличчя мерця набуває своїх колишніх рис. На якомусь етапі цього