Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

  Розділ 29

— Гроші, гроші, гроші... Керол, невже ми не можемо поговорити про щось інше? Зараз я розповім вам одну історію про мого батька, це й буде відповідь на всі запитання щодо мого ставлення до грошей. Це сталося, коли я був зовсім малий, але мені частенько про це розповідали — така собі сімейна легенда.

Маршал повільно розстебнув блискавку на спортивній куртці та зняв її. Керол простягнула до нього руку, пропонуючи повісити куртку на вішак, однак він на те не зважав, а просто кинув її на підлогу поряд зі своїм стільцем.

— Батько мав крихітну крамничку на розі П’ятої та Р-стрит у Вашингтоні, приблизно шість квадратних метрів. Ми жили поверхом вище. Одного разу до крамниці прийшов клієнт, який хотів придбати пару робочих рукавиць. Батько жестом показав на задні двері, зауваживши, що йому треба принести їх з комори, і попросив кілька хвилин почекати. Комори в нас не було. Задні двері виходили на вулицю. Він побіг на ринок за два квартали, придбав рукавиці за дванадцять центів і продав їх за п’ятнадцять.

Маршал дістав хустинку й добряче висякався, а тоді витер сльози, які його аж ніяк не бентежили. Після повернення з Нью-Йорка він уже не намагався приховати свою вразливість і плакав щоразу, коли вони з Керол зустрічалися. Керол сиділа мовчки, аби йому не заважати, і намагалася згадати, коли востаннє бачила сльози чоловіка. Її брат Джеб ніколи не плакав, попри те що його кривдили всі: батько, мати, шкільні хулігани… Подеколи вони робили це, аби побачити, як він плаче.

Маршал закрив обличчя хустинкою. Керол нахилилася до нього й стиснула його руку:

— Ви оплакуєте свого батька? Він ще живий?

— Ні, він помер молодим, його загнала в домовину крамниця. Забагато біганини. Забагато угод на три центи. Коли я міркую про заробляння грошей, їхню втрату чи марнування, я бачу перед собою батька в білому фартуху, поплямованому курячою кров’ю. Ось він біжить засміченою вулицею, вітер дмухає йому в обличчя, чорне волосся тріпоче, він жадібно хапає повітря… а в руці тримає пару рукавичок за двана­дцять центів, немовби то олімпійський факел.

— А де ж ви, Маршале?

— Цей образ є колискою моїх пристрастей. Можливо, це і є той поворотний момент, що вплинув на моє подальше життя.

— Ваше ставлення до грошей зумовив саме цей випадок? — запитала Керол. — Себто, якщо ви зароблятимете більше, кістки вашого батька не торохтітимуть тією вулицею?

Маршал був приголомшений. Він поглянув на свого адвоката ще з більшою повагою. Елегантна сукня насиченого рожевого відтінку вигідно підкреслювала її ідеальну фігуру, і Маршал пожалкував, що сьогодні не поголився та вдягнув пошарпаний спортивний костюм.

— Те, що ви сказали… Мені аж подих перехопило. Маю поміркувати про ці кістки, що й досі торохтять…

Запала довга тиша. А тоді заговорила Керол:

— Про що ви зараз думаєте?

— Про задні двері. Ця історія про рукавички… йдеться не тільки про гроші, але й про ці двері.

— Задні двері в крамничці вашого батька?

— Саме так. Те, що він прикидався, що вони ведуть до комори, а не на вулицю… Це ж метафора всього мого життя. Я прикидаюся, що маю інші кімнати… але глибоко всередині усвідомлюю, що в мене немає комори, де зберігається товар… Я входжу й виходжу через задні двері, ось і все.

— Авжеж, клуб «Pacific Union», — мовила Керол.

— Ви маєте рацію. Уявіть, що це означало для мене: нарешті, нарешті я отримав можливість увійти через головний вхід! Макондо знав, що я не зможу встояти: надто великою була спокуса долучитися до світу обраних. Я зустрічаю багатих пацієнтів щодня. Ми досить близькі, обговорюємо інтимні питання, вони потребують моєї допомоги. І водночас я знаю своє місце. Це ж очевидно: якби я не був психоаналітиком, ми ніколи не зустрілися б за інших обставин, вони не приділили б мені ані хвилини свого часу. Я подібний до парафіяльного священика з бідної родини, до якого приходять сповідатися багатії. Що ж до клубу «Pacific Union»… То був символ досягнення. Нарешті я вирвався з крамниці на розі П’ятої та Р-стрит — піднімаюся мармуровими сходами, стукаю мідним молоточком у двері, заходжу всередину й бачу перед собою розкішні зали, облямовані червоним оксамитом. Я прагнув досягти цієї мети протягом усього життя!

— А там на вас чекає Макондо, і він значно аморальніший, аніж усі відвідувачі крамнички вашого батька.

Маршал кивнув.

— Знаєте, коли йдеться про клієнтів мого батька, в мене зринають виключно теплі спогади. Пригадуєте, я розповідав про клієнта, який змусив мене піти до казино «Avocado Joe’s»? Я ніколи не відвідував подібні заклади… вважав, що це неприпустимо. Хочете дізнатися правду? Мені там сподобалося. І я не жартую — я почувався, як удома. Там було значно комфортніше, аніж у клубі «Pacific Union». То був мій світ. Я неначе зустрівся з відвідувачами нашої крамнички на розі П’ятої та Р-стрит. І водночас це відчуття мені страшенно не подобалося. Скидалося на те, що я опинився на нижчому рівні… і те, що це було запрограмовано ще в дитинстві, дуже мене непокоїть. Я можу досягти більшого. Протягом усього життя я казав собі: «Треба струсити з черевиків крамничний пил. Я можу злетіти вище».

— Мій дідусь народився в Неаполі, — мовила Керол. — Я майже його не пам’ятаю, але пригадую, що він вчив мене грати в шахи. І коли ми закінчували партію й починали збирати фігури, він завжди говорив ту саму фразу, я чую його м’який голос навіть зараз: «Ось бачиш, Керол, життя подібне до шахової партії: коли гру закінчено, всі фігури — пішаки, королі, королеви — потрапляють до однієї коробки». Маршале, вам теж варто було б над цим поміркувати: партія закінчується, тож королі, королеви й пішаки опиняються в одній коробці. Побачимося завтра в той самий час.

Повернувшись із Нью-Йорка, Маршал зустрічався з Керол щодня. Спершу вона двічі приїжджала до нього додому, а потім він таки змусив себе дістатися до її офісу. Минув тиждень, Маршал почав виходити зі стану заціпеніння й намагався зрозуміти власну роль у тому, що трапилося. Колеги Керол помітили, що цей клієнт приходить до неї щодня, і цікавилися, що трапилося. Вона зазвичай відповідала: «Непроста справа. Не можу нічого сказати — йдеться про конфіденційність».

Увесь цей час Керол консультувалася з Ернестом. Вона дотримувалася всіх його порад, що виявилися напрочуд ефективними і мали просто-таки магічну силу.

Одного дня, коли Маршал знову тупцяв на місці, вона запропонувала йому ідею з написом на надгробку, що її запропонував Ернест.

— Маршале, протягом усього життя ви зосереджувалися на матеріальному, прагнули заробляти гроші та купувати те, про що мріяли: статус, шедеври мистецтва… Я припускаю, що гроші перетворилися на ваше «я», вони уособлюють те, яким є ваше життя. Невже ви хотіли б, щоб вони перетворилися на емблему вашого життя, на його підсумок? Ви коли-небудь думали про те, яку фразу хотіли б бачити на своєму надгробку? Хотіли б закарбувати у камені своє прагнення до багатства й накопичення?

Крапелька поту потрапила Маршалу в око, і він кліпнув.

— Це непросте запитання, Керол.

— Хіба ж я не маю про це запитувати? Прошу, поміркуйте над цим заради