Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

- А міліцію і справді пошлють на фронт? І внутрішню гвардію? Я не чула. Звідки ви знаєте?

- Такі чутки ходять. Вони поширились, коли сьогодні вранці прибув поїзд з Мілледжвілла. Міліцію і внутрішніх гвардійців мають послати на підмогу генералові Джонстону. “Браунові пестуни”, гадаю, скуштують нарешті пороху, і для багатьох з них це буде чимала несподіванка. Вони ж і на думці не мали, що коли-небудь опиняться під кулями. Губернатор трохи не клявся їм, що до цього ніколи не дійде. Ото пошиються в дурні! їм здавалося, що вони убезпечені від фронту, оскільки губернатор вистояв навіть проти Джефа Девіса й таки не послав їх до Вірджинії.

Сказав, що вони потрібні для оборони штату. Хто ж бо думав, що війна докотиться до їхнього двору і доведеться й справді боронити свій штат?

- Та як ви можете брати їх на сміх, серця у вас немає! Подумайте лишень, якого похилого віку джентльмени й зовсім зелені підлітки у гвардії! По-вашому, і малий Філ Мід, і дідок Меррівезер, і дядечко Генрі Гамільтон теж повинні піти на фронт?

- Я не казав про хлопчаків і ветеранів мексиканської війни. Я казав про таких бравих молодців, як Віллі Гінен, що залюбки хизуються формою й вимахують шаблею…

- А ви самі?..

- Мені цим не дошкулите, дорогенька! Я не ношу форми й не розмахую шаблюкою, і доля Конфедерації мене анітрохи не обходить. Та й взагалі я вам скажу, що я не збираюся важити життям ні у внутрішній гвардії, ні в будь-якому іншому формуванні. Мені довіку вистачить моєї муштри у Вест-Пойнті… А Бувальцеві Джо - що ж, нехай йому щастить. Генерал Лі не може послати йому ніякої допомоги, бо еам по вуха зав’яз у Вірджинії. Отож війська штату Джорджія - це єдине підкріплення, на яке Джонстон може сподіватись. Хоча він заслуговує на краще, бо з нього великий стратег. Він завжди справляється встигнути на місце раніш за янкі. Але мусить щоразу відходити назад, щоб утримати залізницю. І затямте мої слова: коли янкі виб’ють його з гір сюди, на рівнину,- він пропав.

- Сюди? - скрикнула Скарлет.- Ви ж чудово знаєте, що так далеко янкі ніколи не дійдуть!

■- Від Кеннесоу сюди всього двадцять дві милі, і я готовий битись об заклад з вами…

- Рете, гляньте-но в кінець вулиці! На ту юрбу! Це не солдати… І куди вони йдуть? Боже, та то ж негри!

Над вулицею здіймалася велика хмара рудої куряви, і з тієї хмари долинав тупіт багатьох ніг і хор добрил сотні гортанних негритянських голосів, що безтурботно виспівували духовний гімн. Рет зупинив екіпаж на узбіччі, і Скарлет зацікавлено приглядалася до спітнілих негрів з лопатами й кайлами на плечах, що їх супроводили офіцер та рій солдатів з відзнаками інженерних військ.

- Куди вони йдуть?..- повторила Скарлет.

І раптом вона розрізнила негра-заспівувача з першого ряду. Здоровило трохи не в шість з половиною футів на зріст, сліпуче-чорний шкірою, він ступав з пружною грацією дужої звірини, а білі його зуби аж виблискували, коли він затягував слова з гімну “Зійди, Мойсею”. Та це ж не хто, як Здоровань Сем, наглядач із Тари - другого такого голосистого велетня й у світі не було! Але що він тут робить далеко від дому, тим паче коли в Тарі тепер нема управителя і Джералду так необхідна його допомога?

Коли Скарлет злегка підвелася на сидінні, щоб краще роздивитись, негр-велетень помітив її, і його чорне обличчя розпливлося в усміху впізнання. Він зупинився, випустив лопату з рук і рушив у бік Скарлет, гукаючи до негрів поруч:

- Господи Боже! Міс Скарлет! Гей, ‘Лайджо! ‘Постле! Профіте! Це ж наша міс Скарлет!

У лавах настало замішання. Натовп почав у непевності спинятись, дехто приязно заусміхався, а Здоровань Сем і з ним ще кілька негрів підбігли через дорогу до коляски. Навздогін їм кинувся з роздратованим криком офіцер:

- Назад у колону, хлопці! Назад, кажу, а то я… О, та це ви, місіс Гамільтон! Добридень, пані, і вам також, добродію. Що це ви підбурюєте мені людей до непослуху й бунту? Скільки з цими хлопцями мороки від самого ранку - один Бог свідок.

- Та не сваріть їх, капітане Рендл! Це ж наші негри. Оце Здоровань Сем, наш наглядач, а оце Ілайджа, Апостл, Профіт - усі вони з Тари. Звичайно, їм захотілося поговорити зі мною. То як ся маєте, хлопці?

Вона простягла їм руку, і її маленька біла долоня на хвилину зникла в їхніх величезних чорних лаписьках, і всі четверо аж підскакували, раді від зустрічі й гордощів, що от можуть похвалитись перед товаришами, яка вродлива їхня молода господиня.

- Що ви робите так далеко від Тари? А ви часом не втекли? Не боїтеся, що вас схопгіть патруль?

Вони мало не полягали з реготу, що з неї така дотепниця.

- Щоб ми втекли? - відказав Здоровань Сем.- Ні, ми зовсім не втекли. Нас вибрали, бо ми найдужчі й найздоро- віші у Тарі.- Він гордо зблиснув зубами.- А по мене вмисне посилали, бо я вмію добре співати. Атож, мем,- мі- сте’ Френк Кеннеді приїхав і забрав нас.

- Але навіщо, Семе?

- Як, міс Скарлет! Хіба ви не знаєте? Нам звелено копати канави, щоб білі жентмени мали де ховатись, коли прийдуть янкі.

Капітан Рендл і Скарлет з Ретом пересміхнулись, почувши таке своєрідне розуміння ролі шанців.

- А місте’ Джералд аж не як розсердився, кади мене забирали. Він сказав, що без мене ради не дасть. Але міс Еллен, вона сказала: “Беріть його, місте’ Кеннеді. Конфед’рації Сем більше придасться, як нам”. І вона дала мені долара й наказала робити все, що білі жентмени звелять. Отак ми опинилися тут.

- Що це все означає, капітане Рендл?

- Та нічого особливого. Нам треба зміцнити фортифікації на підступах до Атланти - викопати ще кілька рядів стрілецьких шанців, а генерал не має змоги виділити на ці роботи солдатів. Отож довелося залучити для цього здоровіших негрів з плантацій.

- Але…

Холодний страх пронизав тіло Скарлет. Ще кілька рядів шанців! Навіщо їх так багато? Протягом останнього року навколо Атланти - за одну милю від центру міста - спорудили величезні земляні редути з батареями на них. Ці укріплення сполучили між собою шанцями, що миля за милею оперізують усе місто. А тут ще треба нових шанців!

- Але… Навіщо ці нові укріплення,