Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

«Проте Лея, поки ми подорожували, шанувалася, — сказала Альбертина. — Вона поводилася стриманіше за багатьох світських жінок». — «А хіба є такі світські жінки, які поводилися з вами свавільно, Альбертино?» — «Ні». — «То що ви маєте на увазі?» — «Вона не розпускала язика». — «Наприклад?» — «Вона не вживала, як немало світських жінок, таких слів, як «остобісіти», «чхати». Мені здалося, що ще не згоріла частина роману дожевріла і спопеліла. Моя нехіть могла б ще тривати. Коли я застановлявся над Альбертининими словами, мене пекла безсила лють. Потім лють поступилася місцем перед якоюсь розчуленістю. І я теж, коли вернувся додому і заявив про розрив, злукавив. Ця так уперто розігрувана мною ухвала порвати насилала на мене якусь журу, здатну зв’ялити мене, аби я справді захотів покинути Альбертину. Зрештою, навіть за цих нападів, наворотів (як кажуть про страждання фізичні) моїх думок про оргії, яким віддавалася Альбертина перед нашим знайомством, я ще більше дивувався улегливості моєї бранки і переставав на неї гніватися. Звичайно, протягом усього нашого спільного життя я натуркував Альбертині, що це життя тільки тимчасове, і Альбертина бачила в цьому якийсь чар. Але того вечора я передав куті меду; я боявся, що невиразних погроз розриву вже недостатньо, що вони розбігаються з Альбертининим уявленням про моє велике кохання і ревнощі, які мене, як вона думала, погнали до Вердюренів на розпити. Того вечора я міркував так: серед інших причин, які могли мене раптом схилити (з чого я здав собі справу тільки поступово) до цієї комедії розриву, найважливішою була та, що я, скоряючись імпульсові, як це траплялося з моїм батьком, але тільки не маючи, як батько, духу здійснити погрозу, я погрожував істоті, що була в безпеці, але, аби вона не думала, ніби я кидаю слова на вітер, я заходив надто далеко, вдаючи щирість моїх намірів, і відступав аж тоді, як противник, піймавшись на вудку, починав тремтіти.

Зрештою, в такій брехні ми завжди чуємо щось від правди; якщо життя не приносить змін у наше кохання, то ми самі хочемо їх унести або удавати, говорячи про розлуку, бо ми дуже гостро чуємо, що всяке кохання і загалом усе на світі швидко йде до прощання. Нам заздалегідь збирається на плач, щоб виплакати сльози, нерозлучні з прощанням. Еезперечно, цього разу сцена, яку я розіграв, мала свою практичну мету. Мені нараз запраглося утримати Альбертину, бо я відчував, що душею вона поєднана з іншими істотами, зв’язки з якими годі урвати. Якби вона навіть зреклася назавше усіх ради мене, я б, мабуть, ще цупкіше завзявся не покидати її ніколи. Бо заздрощі роблять розлуку чимось болісним, а вдячність унеможливлює її. В кожному разі я відчував, що мене чекає бій, і в цьому бою я переможу чи накладу головою. Я ладен був віддати Альбертині все, чим посідав, бо я казав собі: «Все залежить від цієї сутички». Але ці сутички мало скидаються на колишні, які тривали кілька годин, тоді як сучасна баталія не має ні кінця, ні краю, ні завтрішнього, ні позавтрішнього дня, ні наступного тижня. Ти віддаєш їй усі сили, переконаний, що треба тільки докласти останніх зусиль. І так цілий рік може не принести «розв’язання».

Може, тут давалася взнаки несвідома ремінісценція комедіянтських сцен, які влаштовував пан де Шарлюс, з яким я водився, коли мене огортав ляк, що Альбертина мене покине. Але згодом, почувши від матері про те, чого я раніше не знав, я прийшов до переконання, що всі подробиці цієї сцени — в мені, в одному з похмурих, успадкованих нами схронах, де певні почуття забирають у нас голос, вивільняючи наш бережений запас сил, як вивільнюють їх ліки, діючи подібно до алкоголю чи кави. Коли тітка Леонія почула від Евлалії, що Франсуаза, певна, що пані її сидітиме в чотирьох стінах, намислила таємно відлучитися, про що моя тітка не мала ніколи довідатися, напередодні тітка нібито вирішила, що завтра вона поїде на прогулянку. Вона звеліла недовірливій Франсуазі не лише приготувати загодя всі речі, провітрити ті, що замкнуті в шафі, а й навіть замовити повіз, розрахувати кожну хвилину денних справ. І допіро як Франсуаза, переконана чи бодай занепокоєна, мусила відкрити тітці свої плани, тітка прилюдно зреклася своїх планів, щоб не перебаранчати Франсуазиних. Так само, аби Альбертина не подумала, що я її тільки лякаю, і аби вона міцніше вбила собі в голову, що ми розходимося, я, висловлюючи думку і сам же з неї роблячи висновки, почав готувати наперед наше завтрішнє і нібито вічне прощання і давав Альбертині вказівки, як нібито ми й не збиралися помиритися за хвилю. Як генерали, гадаючи, що для того, щоб переграти ворога, треба хитрувати до кінця, я теж уклав у цю комедію майже стільки душі, щоб комедія здалася правдою. Ця вигадана сцена прощання, зрештою, пройняла мене такою гризотою, буцімто вона була справжня; може, тому, що один із двох акторів — Альбертина, — уважаючи її за правду, підсилила ілюзію другого. Життя у нас плинуло з дня на день, кожен день, навіть прикрий, залишався зносним, прив’язаним до землі баластом звички, а також певністю, що і завтра, хай би яке воно було жорстоке, кохана істота буде зі мною. Аж це я, навісноголовий шаленець, знівечив одним махом наше важке життя. Нищив я, щоправда, його лише словами, але цього було досить, щоб укинути мене в журбу. Може, тому, що смутні слова, хай навіть нещирі, несуть у собі свій смуток і в’їдаються в нашу шкуру; може, тому, що вдаючи розлуку, ми випереджаємо годину, яка надійде колись неминуче; і, врешті, ми не цілком певні, що ми не натискаємо на механізм, який виб’є цю годину. В усякому блефі, хоч би який він був невинний, є частка непевности, як реагуватиме той, кого ошукують. Аби ж то ця комедія розлуки закінчилася розлукою! Без серцевого щему ми не можемо уявити собі її можливосте, навіть неправдоподібної. Ми побиваємось подвійно, бо розлука відбувається тоді, коли вона нестерпна; коли ми потерпаємо через жінку, яка піде від нас, не вилікувавши нас чи бодай не заспокоївши! 1, врешті, ми вже не маємо такої підпори, як звичка, спасенної для нас навіть у гризоті. Ми добровільно позбуваємося її; ми надали нинішньому дневі виняткової ваги; його вивернуто з коренем, як день від’їзду; наша уява, більше не