Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

(Серед «гінців» деяких клубів хтось носить кашкет набакир і защіпнуту глухо куртку, — чи не гадає він, що це робить його схожим на чужинчого офіцера, і чи не дивляться колеґи на нього як на якусь цяцю?)

Подоба була вельми сумнівна, але можна було подумати, ніби це титул. Перепитувано: «Блок? а який це пак? дук Омальський?[163]» — як перепитують: «Принцеса Мюрат[164]? яка це пак? королева Неаполітанська?» Пановитого вигляду, на думку рідних, додавали йому якісь дрібні риси. На власний виїзд Блок не отягнувся і тому в певні дні винаймав у конярстві відкриту парокінну «вікторію» і катався в Булонському лісі, відкинувшись на сидінні, два пальці приставивши до скроні, а ще двома підщочившись, і хоча ті, хто його знав, обзивали його «гримасником», зате кревні були переконані, що стосовно шику вуйко Соломон заломить самого Грамона-Кадрусса. Він належав до тих, про кого після смерти у світській хроніці газети «Радикал»[165] згадується, що цю людину знав у лице весь Париж, — а все через те, що він колись сидів за одним столиком у бульварному ресторані з редактором цієї газети. Роберові та мені Блок сказав, що Берготт добре знає, чому він, Блок, йому не кланяється; забачивши його здалеку в театрі чи в клубі, Берготт відводить очі. Сен-Лу зашарівся, бо подумав, чи це не жокей-клуб, головою якого був раніше його батько. А проте це, мабуть, більш чи менш закритий клуб, якщо Блок запевняє, що сьогодні Берґотта туди б не прийняли. Отож, побоюючись, як би не «скривдити противника», Сен-Лу спитав, чи це не клуб на Королівській вулиці; в його родині цей клуб вважали за «третьорядний», він знав, що туди приймали і жидів. «Ба ні, — з недбалою, гордою і зніченою міною відповів Блок, — цей клубик хоч і маленький, зате дуже приємний. Це «клуб дурнів». З публікою там не церемоняться». — «А хто ж там голова — чи не сер Руфус Ізраель?» — спитав батька Блок молодший, — він хотів дати тому нагоду мовити приємну для вух брехню, а що ім'я фінансиста могло ані кришечки Сен-Лу не вразити, такого йому й на думку не спадало. Насправді очолював «клуб дурнів» не сер Руфус Ізраель, а хтось із його підлеглих. Стосунки з принципалом у нього були чудові, до своїх послуг він мав візитівки великого фінансиста, і коли Блок їхав залізницею, у правлінні якої був сер Руфус, не відмовляв йому в візитівці, через що Блок старший казав: «Зайду до клубу попросити рекомендаційного листа сера Руфуса». Ця візитівка засліплювала обер-кондукторів. Панночок Блок більше цікавив Берготт; не підтримавши розмови про «дурнів», наймолодша повернулася до Берґотта і, гадаючи, що до талантів уживається лише таких виразів, які в ході у нього, спитала якнайповажніше: «А що, Берготт справді утішний тип? Він з розряду великих моголів, таких типів, як Вільє[166] чи Катюль?» — «Я з ним зустрічався на прем'єрах, — сказав Ніссім Бернар. — Незграба, сущий Шлеміль». Сама собою алюзія на казку Шаміссо не мала нічого глибокодумного, але епітет «Шлеміль» належав до німецько-жидівського суржика, і Блок кохався у ньому в тісному колі, хоч при сторонніх суржик здавався йому вульгарним і недоречним. Ось чому Блок старший суворо глипнув на дядька. «Він — талант», — сказав Блок молодший. «А-а! — протягла поважно його сестра, ніби натякаючи цим, що тоді моє захоплення прощенне. «Всі письменники — таланти», — погордливо кинув Блок старший. «Здається навіть, — проголосив син, піднімаючи виделку і мружачи з диявольською іронією очі, — що він збирається кандидувати до академії». — «Де там, з таким багажем туди не пробитися, — заперечив Блок старший, настановлений до академії не так зневажливо, як його чада. — Він тонку кишку має». — «Зрештою академія — це салон, а Берґотт — нешеретований», — озвався дядько пані Блок, своєї спадкоємиці, нешкодливий і добродушний йогомосць, саме прізвище якого — Бернар — може, саме собою пробудило його діагностичний хист, але ніби розминалося з його зовнішньою подобою, побачивши яку можна було б подумати, ніби її перенесли з палацу Дарія і ніби її відреставрувала пані Дьєлафуа, коли б ім'я Ніссім, обране якимось аматором, який захотів увінчати по-східному цю сузьку постать[167], не розгорнуло над ним крил людськоголового бика з Хорсабада.[168] Але Блок старший не переставав коренити дядька, чи то тим, що його під'юджувала безборонна добродушність жертви, чи то тим, що віллу оплачував Ніссім Бернар, і той, хто нею користувався, хотів показати, що він зберігає свою незалежність, а надто, що він не підсипається до цього багатія ради спадку.

Пана Бернара особливо ображало, що йому так грубіянять при метрдотелі. З прохарамарканої ним репліки можна було збагнути лише два слова: «При мешоресах». Мешоресами у Біблії називаються Божі служники. Між собою Блоки так називали челядь, і це завжди їх звеселяло; певність того, що їх не зрозуміють християни, не зрозуміють навіть слуги, тішила Ніссіма Бернара і Блока старшого у двоякому характері їхнього становища хлібодавців і жидів. Але відчуття радости змінялося невдоволенням при гостях. Тоді Блок старший, чуючи слово «мешорес», вважав, що дядько надто випинає свій східний корінь, — так кокотка, запросивши своїх товарок разом із порядними людьми, сердиться, якщо товарки натякають на своє ремесло або вживають гнилих слів. Отож-бо дядькова просьба не лише не зробила ніякого враження на Блока старшого, а ще й навпаки, його роздрочила. Тепер він при першій-ліпшій нагоді брався кобенити безталанного дядька. «Атож, коли у вас з'являється оказія ляпнути якусь дурницю, можна бути певним, що ви цієї нагоди не проґавите». — «Ви перший лизали б