Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Я вже не казав про це нікому із сусідів, аби вони не скаржилися, що…

— На що б і хто міг поскаржитися, прошу вас? Ніхто не зробив для села стільки, як ви.

— Ідеться про мою хату. Вона наприкінці села, неподалік від лісу, тому я спробував, аби її залишили Спілці мисливців як склад для кормів і матеріалів… Так вона б могла залишитися. Уже не як житло, лише як технічна будівля, розумієш?

Його запитальний погляд. Ніби я мала право його засуджувати, що він б’ється з останніх сил, які в нього залишилися, лише за власний дім, уже не за всі. Він усвідомив можливість, як зберегти хату, яку збудував його дідусь. Він би не міг жити в цій хаті, але міг би зрідка приїхати подивитися й допомогти мисливцям щось відремонтувати, прибрати навколо. І сісти на кам’яні сходи, дивитися на поле й ліс, як і колись.

Я провела його надвір і лишилася сама. Полазила по всіх таємних місцях, перевірила кишені всіх штанів і пальт, перерахувала на столі гроші, які в мене ще лишилися. Їх було небагато, але на їжу для однієї людини на тиждень вистачить, подумала я. Написала на аркуші список продуктів, перебігла через площу й постукала у вікно пані Згоркової. Вона пообіцяла передати список синові, коли той приїде з міста. Після попередньої безсилості мене охопило бажання діяти, із ентузіазмом я почала прати, встигла зробити вже два цикли прання й повішала на шнурок свої старі джинси, купу футболок і кілька речей, які лишилися від Петра.

Удень мене збудив від сонливості над праскою гучний звук мотора. Я вибігла перед ворота. Іще одна повна вантажівка їхала з села. В останній момент, коли вона вже зникала, біля шофера показалася знайома біла голова. Заскрипіли гальма. З-за довгого кузова за мить з’явився пан Бертак. Я вийшла йому назустріч, лише в капцях протупотіла по болоту. Ми обійнялися.

— Петрика немає вдома?

Я покрутила головою.

— То я зайду попрощатися ще раз, післязавтра.

У мене не було сил іще щось йому пояснювати. Він озирнувся на хату.

— Дещо там іще лишилося, дрібниці. Заберемо з донькою малим автом. І передамо ключі.

Хлопець за кермом нетерпляче накручував мотор. Пан Бертак зітхнув.

— Заходьте колись. Адреса є у Франти Тушла. Приїжджайте з Петриком і Тушлом теж.

— Із радістю приїдемо.

Він махнув на прощання й швидко обернувся. Захряснулися дверцята вантажівки, мотор зашумів, і меблі в багажнику, перев’язані мотузками, захиталися. Шафи, ліжко, стільці, дерев’яні ніжки перевернутого догори столу стирчали над тим усім.

Площею йшов довгий похід. Постаті у жовтих плащах і протигазах, над їхніми головами тяглися транспаранти із символами радіоактивної небезпеки. За ними на чорних носилках, збитих із дерев’яних рейок, несли чотири охолоджувальні вежі електростанції з картону, далі йшла купка смертей із білими скелетами, намальованими на чорному обтислому одязі, у руках вони несли транспарант із написом ЧОРНОБИЛЬ-ІІ. Групки людей вигукували гасла. За купкою старших у спортивних костюмах ішов гурт дівчат у білих футболках із написом СТОП АТОМ. Увесь гепенінг завершували якісь молодики, що били палицями у великі бубни. Навколо цього всього крутилися репортери з фотоапаратами й телевізійники з Праги й Австрії. Якийсь час мені здавалося, що я на першотравневій демонстрації, із алегоричними возами й сіялками, іще потім я бачила перед собою танці на М’ясопуст зі старих часів, як їх описував пан Тушл у своїй хроніці — арап, єврей і баба з кошиком, гусар, ведмідь на мотузці й поліцай. Я озирнулася через плече, у пана Тушла, вочевидь, були схожі відчуття, він мав здивований вигляд, простуючи за цим карнавалом на площі в Тині. Я зрозуміла, що вперше ми стоїмо осторонь того, що відбувається, і слідкуємо за всім майже байдуже. У поході вже не було нікого із села, нікого з наших, я не побачила навіть знайомих облич із навколишніх сіл чи людей із міста, які раніше нас підтримували. Навіть Адам Ридерер не крутився поруч із диктофоном чи записником. За транспарантами ми впізнали «Дітей Землі», «Веселку»[28] і «Південночеських матерів». Перед нами проходили демонстранти з Верхньої Австрії й із Баварії, яких сюди привезли автобусами. Ми помітили ці кольорові буси, уже коли переїздили міст, вони рівненько стояли на стоянці поруч річки. На все це здаля поглядало декілька поліцейських.

Мені доводилося увесь час думати про те, що я бачила вранці, коли вийшла перед ворота. Хата пана Бертака раптом позбулася стріхи. Лише залишки брусів стирчали, як поламані шпильки, і побита черепиця валялася в траві неподалік. Я не могла від цього видовища відвести погляду. Пан Тушл подзвонив у поліцію, бо знав, що хату ще не передано, ключі все ще були в пана Бертака. Усе було намарне й те, що він із донькою не зміг забрати, за два дні вже зовсім не знайшов. Ми підозрювали, що за два тижні в селі не залишиться нікого, люди вже нічого не чекали. Ми залишимося там самі, Тушл, Згоркова і я, у хаті номер одинадцять. Я заплющила очі. Квітневе сонце приємно гріло, але зсередини я змерзлася, зовсім не було настрою слухати якісь промови й декларації. Ми з паном Тушлом стали трохи віддалік, ніби ті,