Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Розмаїті стильові моделі ХІХ — початку ХХ ст. в архітектурі Львова — столичного міста габсбурзької Галичини — формують мозаїковий панорамний образ, який зачаровує мерехтінням різнорідних граней і їх несподіваними поєднаннями. Ця панорама потребує уважно спланованого, систематичного дослідження, розрахованого на десятиліття. На істориків та реставраторів архітектури краю чекає велика робота.

Ігор Жук

© І. Жук, 2016

Російську (царську) інвазію (окупацію) галицькі українці вважали насамперед спробою царату придушити галицьке мазепинство, підтримати місцеве москвофільство, а вже згодом захопити Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн.

Підавстрійська Галичина тривалий час була в геополітичному полі царської Росії, яка прагнула скористатися багатими ресурсами цього карпатського краю й здійснити воєнний похід на Балкани, встановити контроль над чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли. Зрозуміло, що тяготи війни, «Галицької руїни» лягли не лише на військових, але й на цивільне населення краю, Російський політикум активно пропагував тезу про «збирання землі Руської», історичну єдність народу Галичини з Великою Руссю, а також про «виправлення кордонів», необхідність визволення галицьких русинів із австрійського ярма, відновлення великої Росії, боротьби з «мазепинством» та німецькою інтригою в «австрійській Македонії». Зрештою, ще 1908 року (після проведення у Празі неославістського з’їзду, який актуалізував конфлікт інтересів монархій Романових і Габсбургів, анексії Боснії і Герцоговини, в урядових колах Росії почали домінувати прихильники радикального вирішення «мазепинської загрози», до яких належали військовий міністр В. Сухомлинов і міністр закордонних справ Росії С. Сазонов. Каталізатором експансійних дій влади праві депутати Державної думи, серед них граф В. Бобринський, який 10 квітня 1912 р. в англійській газеті «Times» гостро розкритикував етноконфесійну політику Габсбургів у Галичині.

Як відомо, територія Галичини була захоплена російськими арміями Південно-Західного фронту, в основному, під час Галицької битви (18 серпня — 21 вересня 1914 р.), в ході якої було розгромлено австрійські частини під Львовом і Городком, а згодом взято Перемиську фортецю. У ті дні львів’яни із зацікавленням та острахом спостерігали за російськими солдатами, в колонах яких були не лише змордовані коні, але й воли і корови, брязкали великі самовари. Викликало здивування те, що багато із цих вояків розмітали з місцевих книгарень твори Шевченка, зокрема «Кобзар» (репринтне видання 1914 р.), який був заборонений в Росії. Захоплену територію нова російська адміністрація та російськомовна періодика називали «Галицька Русь», «Червона Русь», «Юго-Запад великой Руси», «Восточно-європейский Эльзас и Лотарингия». Українська мова новою російською владою не застосовувалася, її нерідко називали «поднаречием русского языка», «жаргоном», «мовою мазепинців». Більшість російських чиновників і політиків, визнаючи історико-культурну особливість українців, вважала їх територіальною групою «русских» (так само як шваби чи баварці серед німців, венеційці чи неаполітанці серед італійців, провансальці чи гасконці серед французів).

5—6 вересня 1914 р., відразу після вступу царського війська до Львова, І. Франко, використовуючи у поезії «Царські слова» прийом самовикриття негативного персонажу, майстерно викриває прикриті лицемірними гаслами, фальшивою риторикою загарбницькі плани Росії: