Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

— Дурня... — сплюнув пан Перікур.

І навіть якщо їх зловлять, тих шахраїв, якщо навіть заарештують — що це дасть? Три, чотири роки на процес розслідування, суд, а потім усі заспокояться.

«Навіть я», — подумав він.

Ця думка його не заспокоювала — завтра не має значення, він сьогодні страждає.

Він закрив каталог, погладив його долонею.

Навіть якщо той Жюль д’Епремон зі своїми співучасниками і буде арештований (якщо буде), вони будуть персоналіями. Вони стануть феноменами сучасності, знаменито­стями, як колись Рауль Вілен і Ландрю.

Передані загальній увазі, ошуканці більше не належатимуть собі. А він, Перікур, кого він тоді ненавидітиме, коли ті бандити будуть належати всім одразу?

Найгірше те, що все крутитиметься довкола його імені! І, якщо не дай Боже, тільки він один замовив той пам’ятник, про нього й говоритимуть: «Дивіться, он ідіот, що вклав сто тисяч у ту дурню!» Ця думка його вбивала, бо в очах усіх він буде звичайним віслюком. Він — успішний промисловець і знаменитий банкір, отак дозволив себе обдурити якимось злодюжкам...

Йому бракувало слів.

Образа самолюбства засліплювала.

У ньому наростало щось дивне і рішуче: він до божевілля хоче дістати тих мерзотників, як ще ніколи нічого не хотів! Він ще не знає, що з ними зробить, але вони йому конче потрібні.

Негідники. Злочинна зграя. А може, вони вже покинули країну?

Можна їх знайти до того, як це зробить поліція?

Полудень.

Він смикнув за мотузку дзвоника і наказав покликати зятя.

Негайно.

По обіді Анрі д’Олней-Прадель зайшов у просторе приміщення поштового відділення на площі Лувра. Поряд із величними сходами, що вели догори, він знайшов лавицю, з якої можна було спостерігати за всіма розташованими вздовж стіни рядами поштових скриньок.

Скринька № 52 знаходилася за кілька метрів від нього. Він зробив вигляд, що поглинутий читанням газети. Але дуже швидко зрозумів, що довго тут залишатися не зможе. Перед тим, як заглянути в скриньку, ті «винахідники» мусили б довгий час спостерігати, щоб переконатися, що ніхто не стежить за ними. А ще малоймовірно, що вони приходили б серед дня, швидше за все, десь зранку. А крім того, він зрозумів, що найприкріше є те, що сьогодні для шахраїв ще більше ризиковано приходити за останніми надходженнями. Надійніше просто сісти у потяг і поїхати кудись світ за очі — в Європу чи сісти на корабель до Африки.

Вони не повернуться.

Значить, у нього мало часу.

Ця думка його гризла.

Його самого кинули підлеглі, зрадили партнери, від нього відмовився тесть, покинула дружина, і жодної надії на порозі швидкої катастрофи... До цього термінового виклику він прожив три найгірші дні свого життя. Посильний прийшов за ним із візиткою від Марселя Перікура, на якій було поспішно накреслено: «Негайно зайдіть до мене».

Він скочив у таксі, приїхав на бульвар Курсель, зустрівши на сходах Мадлен. З млосним усміхом на устах вона, як завжди, скидалася на гуску, яка от-от знесеться. Навіть виду не подала, що два дні тому прирекла його на вигнання.

— О, тебе знайшли, мій любий?

Сказала із полегшенням. От падлюка! Вона відправила за ним кур’єра аж до ліжка Матільди де Бозержан (як вона могла про це дізнатися?).

— Сподіваюся, тобі оргазм не перервали? — мовила Мадлен.

Але Анрі пройшов повз неї не відповідаючи, тому вона додала:

— Ага, ти ж маєш зайти до батька... Ще одна «чоловіча» справа. Які ж бо ви трудяги...

Вона склала руки на животі і повернулася до свого улюбленого заняття: здогадатися, чим зараз штовхається дитя — коліньми, п’ятами чи ліктями? Він крутився, як в’юн, той малий: вона обожнювала спілкуватися з ним.

Минав час, до віконець підходили численні клієнти, відкривалися всі скриньки, окрім тієї, за якою він наглядав. Анрі змінив лаву, поверх, піднявся туди, де можна було, спостерігаючи за вестибюлем, перекурити. Ця бездіяльність мордувала його, але що поробиш? Він у душі проклинав старого Перікура, через якого тут безсило стирчав. З виду він був дуже засмучений. Він і помре тут навстоячки, змарнілість кидалась в очі: похилені плечі, кола під очима... Зовсім недавно по ньому стало помітно втому, і стан його, здавалося, погіршувався. В жокей-клубі говорили, що відтоді, як старому Перікуру стало погано минулого листопада, зять теж направду змінився. Доктор Бланш (справжній сфінкс) опускав очі, коли говорили про Марселя Перікура, а цим було сказано все. На біржі деякі акції його фірми впали в ціні, а це вже був беззаперечний показник. Потім вони піднялися, але все ж таки...

Те, що Анрі збанкрутував саме тоді, коли старий краб почав занепадати (тобто занадто пізно), було нестерпно. От якби він підупав не зараз, а через півроку чи рік... Звичайно, до заповіту не придерешся, так само, як до шлюбного контракту. Але Анрі зберігав незмінну віру в те, що він може добитися всього, чого хоче від жінок (ця перевага дала збій лише з власною дружиною — це ж треба!). Але, якщо буде потрібно, він зробить навіть неможливе, і з Мадлен виліпить слухняне тісто (він міг дати слово офіцера, що отримає частку грошей старигана). От халепа... Він хотів усього відразу або надто швидко... Не слід повертатися в минуле, якось буде. Анрі був людиною поступу, а не якимось плаксієм.

— Ви випереджаєте будь-які наші проблеми, — сказав йому старий Перікур, коли той з’явився перед ним, все ще тримаючи в руці візитівку з наказом приїхати. Анрі промовчав, бо це було правдою. До