Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Вони у цю мить стояли струнко на островах осінніх хмар в небесах і звідти, з височінь Господніх, милувалися своїм живим командиром. Потім, видно стомившись, гусарський полковник зупинився, зняв високу шапку із пишним пером райського птаха, поклав у зігнуту лівицю. Став на праве коліно і, опустивши покірно голову до землі, чітко промовив:

— Це я, ваше імператорське величенство!.. Простіть мене, що залишився живим! Простіть, що не вмер у глибоких водах Дунаю… що не розбився у альпійських прірвах… Що не влюбилась в мене жодна куля на полях великих кровопролить. Всі мої уже давно стоять перед брамою Господньою, а я? Простіть, що вижив! Але, Ваше імператорське величенство, не судіть тяжко, бо вижити мені у сьому земному Аду було намного більший подвиг перед Господом, аніж покласти за Вас голову на бранному полі…

Тут гусарський полковник раптово умовк, наче його бесіду нарешті таки перервала куля із далекої войни. Плечі здригнулися і великомученик-гусар опустив покірно голову… В цю мить над хатою пана учителя Фийси завис сяючий острів. Із великої білої хмари, немов із Різдвяної сніговійниці, вийшов імператор Ференц Йовжка. По білих пухнастих східцях спустився у двір нашого сусіди. Імператор був зодягнений у довгу білу одежу, схожу на грецьку туніку, і з сяючою короною на голові.

— Простіть мені, мій імператоре, що я лишився живим і не прийняв достойної смерті, — знову тихо промовив гусарський полковник, не підводячи голови.

Імператор Ференц Йовжка підійшов повільно до старого гусара, щось заспокійливо сказав, утішив… А далі тепло, по-батьківськи погладив свого вірного воїна по сивій, покірно схиленій, але нескореній голові.

З усього видно, його Величність був гордий за свого вірнопідданого, бо й справді: померти на полі бранному — це не такий вже й великий героїзм! А ось вижити на понівеченому полі житейському — це справжній подвиг, гідний тільки великих воїнів!

* * *

Наступного ранку я прокинувся від незвичного для наших тихих Небесі гулу. Він був ніби й не вельми гучний, але якийсь пронизливий і моторошний.

Поспіхом схопився з ліжка і вискочив на двір. Гуділи, вірніше скрекотіли й деренчали, небеса. Глянув угору і застиг вражений: все небо покрили якісь сварливі машинки. Вони достоту були схожі на пуголовків, але із дивними крильцями на голові… Невеличкими зграйками ці сварливі пуголовки-комахи піднімалися із мукачівського військового аеродрому, заходили в коло над переляканою не на жарт горою Ловачкою, а далі брали курс у бік Чопа. Так я вперше у житті побачив вертольоти, чи б пак, у перекладі на сучасну, — гвинтокрили. Потрясіння було настільки глибоким, що й через більш аніж півстоліття цей гул звучить у мені, а душу не покидає відчуття: якась мара таки ось-ось впаде з неба на бідацьку голову.

Тим часом події в Угорщині, видно, вже вислизали з-під рук сов’єтів. З кожним днем гул канонади ставав все ближчим, чутнішим навіть біля Мукачева… Руські вояки ставали все більш переполошеними. Якщо до цих пір війська і техніку тягли залізницею у бік угорського кордону захекані паровози, то якогось дня трасою, що має нині назву Київ-Чоп, потяглися безкінечні вервечки військових автомашин. Американські «студебекери», полуторки, тягачі, самохідки — все це тягло за собою і везло на собі тисячі вояків і страшну зброю… А через декілька днів у зворотньому напрямку почали повертатись обози із пораненими, обгорілими танками, понівеченими автомобілями… Як правило, такі колони рухалися вночі, потайки від очей людських. Але інколи по декілька санітарних машин знало промайнути і посеред дня. Ми, сільські дітлахи, в той час обабіч траси Ужгород — Мукачево пасли худобу. І тільки-но з’являлись з боку Ужгорода «санітарки», вибігали на шлях і радісно махали солдатам. Але це вже були далеко не ті щасливі і веселі вояки, котрі поверталися з Європи додому цим самим шляхом у переможному 1945 році.

У закіптюжених шинелях, обв’язані бинтами — хто з них сидів, хто лежав на носилках — вони їхали назад якісь холодні, непривітні, як осіння мряка. Із байдужими незмигними обличчями і льодяними очима вони нагадували мерців, яких повернули з тамтого світу, аби розрахуватись за борги і гріхи, вчинені у світі земному.

Тим часом мадярська революція помалу підсувалась до сов’єтської границі і наробила чимало рейваху у наших селах. І колгозні активісти принишкли… Одні почали ставати дуже людяними, інші раптом згадали про Богонька і почали проповідувати християнське віровчення. Особливо у тій частині, де йшлося про всепрощення і любов до ближнього. Ґазди ж, яких «колективішти» позбавили землі, худоби, всякого майна і лишили у спідній білизні, ожили. Вони розправили плечі, піднялися духом і потихеньку складали з одного боку листка опис втраченого, а з іншого — фамілії тих крикунів, які позбавили їх цього майна. Особливо торжествували у мадярських селах. Там, не ховаючись уже навіть од всюдисущого ока пильної держбезпеки, різали домашню живність, пекли колачі, варили всякі смакоти, готуючись пишно і з урочистостями зустріти визволителів. Ні у кого із місцевих ґаздів не виникало навіть сумніву, що мадярським революціонерам прийдуть на поміч американці, англічани і всі разом так дадуть руським під сідницю, що ті аж під Москвою підтягнуть ногавиці.

Бурхливі події увірвалися і до нашої хати й теж вчинили революційний переворот… Велика політиканська і громадська активістка баба Фіскарошка хутко познімала зі стін руських вождів Леніна, Сталіна і Хрущова, занесла у свою потаємну комірчину й привалила порожніми мішками і всяким іншим непотрібом. Натомість зі схованки витягла портрети угорського регента Міклоша Горті, австрійського імператора Йовжку Ференца, хотіла в їх компаню і Гітлера втулити.

Проте Йовжка Ференц, почувши про таке сусідство, одразу перелякано заверещав, наче котяра, якому дверима хвіст защемили… А адмірал Горті, у свою чергу, скривився, ніби замість помаранчі йому у пельку всунули гнилого помідора. Далі щось таке сказав по-угорськи, що баба відтак цілий тиждень не могла перекласти на нашу