Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том II"

Першим заговорив Іван Семенович:

— Що ж, товариші, мабуть, час рушати додому? Як ви гадаєте? Здається, дальше вивчення нашої печери можна й відкласти?.. Нібито ми досхочу ситі пригодами, чи не так?..

Артем глянув на геолога й помітив іронічний вираз його примружених очей. Чому це він посміхається? Невже Іван Семенович знову вигадав щось? Що саме?..

Він озирнувся навколо. Сталагміти, кам’яна стіна… отвір…

— Ні! — вихопилося в нього раптом. — Ні, ще не все! Не можна йти додому!

Дмитро Борисович незрозуміло подивився на нього. Здивувалася й Ліда: чого ще хоче невгамовний Артем? Тільки Іван Семенович спокійно дивився на юнака, наче заздалегідь розумів, що примусило його враз схвилюватися.

— Не все, товариші! — вів далі палко Артем. — А про найпершу мету нашої підземної розвідки забули? Про вказівки пергаменту зовсім кинули думати? Про заповіт Проніса? Про те, що потім розповідав нам його нащадок Роніс?..

Іван Семенович нарешті розсміявся, як людина, що довго стримувалася.

— Я-то не забув, — мовив він. — А от Дмитро Борисович і Ліда, здається, забули. Та й наш Артем уже зовсім готовий був повертатися додому…

— Ні, ні, я просто той… ну, на хвилину випало з голови, — доводив Артем. — Та й не в тому ж справа, Іване Семеновичу! Ми повинні не відкладаючи перевірити все до кінця. Адже для цього треба всього лише пройти крізь цей отвір, а там уже воно має бути зовсім близько, я певен! Давайте підемо, Іване Семеновичу!

— То як, даєте згоду, товариші? — звернувся до решти геолог.

Проте можна було й не питати, бо хто ж міг, справді, заперечувати проти того, щоб закінчити розвідку за планом Проніса? А Артем був уже біля отвору, щоб очолити заключний похід.

— Пішали! — скомандував Іван Семенович.

Артем одразу зник в отворі, присвічуючи собі карбідкою. Геолог подивився йому вслід, похитав головою:

— От запал який! Нічого не вдієш, підемо цього разу слідом за ним. Наш Артем завоював собі право на нагороду за свою поведінку серед скіфів, це треба визнати…

За отвором відкривався новий підземний хід. Юнак був уже на кілька метрів попереду. Видно було, як він уважно оглядав стіни — і ось пролунав його переможний, радісний голос:

— Бачите? Бачите? Так, як і сказано в заповіті Проніса!

Він показував на чіткий, вирізьблений в стіні малюнок. Це була голова скіфа. Та сама п’ята голова, про яку йшлося в пергаменті, знайденому вченими в бронзовій стародавній скриньці. Глибокими рисами на камені була зображена голова скіфа в металевому шоломі. Очі дивилися кудись убік.

Але обличчя не було схоже на ті, попередні обличчя, вирізьблені в стінах печери, і які мандрівники бачили раніше. Ті зображення були навіть страшні підкресленою суворістю рис. А цей малюнок був м’якший, від обличчя скіфа не віяло суворістю. Кого нагадувало це зображення?..

Першою догадалася Ліда.

— Товариші, — сказала вона схвильовано — це риси… риси нашого бідного Варкана!

З хвилину всі так само мовчки дивилися на зображення, яскраво освітлене полум’ям карбідок. Так, вирізьблена на камені голова була дуже схожа на Варкана… І ще раз спогади про відважного друга-скіфа захопили всіх. Втім, Іван Семенович рішуче сказав:

— Час, час! Ми ще встигнемо повернутися сюди… пом’янути нашого хороброго Варкана… і навіть побувати на тому місці, де ми назавжди розлучилися з ним. Пішли далі, товариші!

— Так, далі, — зітхнув Артем, востаннє дивлячись на малюнок.

Потім він повернув у маленьке вузьке відгалуження, біля якого було вирізьблене в стіні маленьке зображення кабана. Це теж збігалося з вказівками на пергаменті. Але ніхто не дивився на те маленьке зображення.

Бо за кілька кроків карбідка Артема освітила надзвичайне, фантастичне видовище. Артем спинився як укопаний. Карбідка в його руці здригнулася. І так само мовчки спинилися не менш вражені його товариші.

Вузьке відгалуження раптом розширилося. Вся долівка в ньому була засипана круглими жовтуватими камінцями. Вони тьмяно виблискували в світлі карбідок. І так само тьмяно виблискували безліч інших камінців, повкраплюваних у стіни відгалуження, яке перетворювалося тут на щось подібне до кімнати неправильної форми. Стародавня бронзова лопата лежала серед камінців.

Іван Семенович ступив крок уперед, нахилився, підняв камінець, уважно оглянув його, зважуючи на руці. Потім перевів погляд на Артема.

— Це — золоті самородки, друзі мої, — сказав він, якось особливо твердо вимовляючи кожне слово, наче підкреслюючи тим значення того, що говорив. — Це поклади, знайдені колись Пронісом, ті самі більші поклади золота, до яких потім загубили шлях!

— Велика скарбниця, про яку нам розповідав його нащадок Роніс! — захоплено, додав Артем.

Геолог обвів поглядом печеру, її долівку й стіни.

— Це нечуване багатство, — мовив він незвичайно враженим голосом. — Тут проходить велика золота жила. І вона розсипалася саме на цьому місці безліччю самородків… Цілий підземний золотий фонд! Друзі мої, за цим варто посилати експедицію! Я вже не кажу нічого про суто наукову цінність нашого відкриття, про той підземний простір, нарешті, про плем’я скіфів, що живе там. Це вже справа не лише самої археології, Дмитре Борисовичу, це загальнонаукова справа! А щодо цієї маленької печери… стільки золота в одному місці! Стільки золота одразу! Друзі мої, це гідний подарунок нашій рідній Батьківщині!

— Скарбниця Проніса… — тихо мовив Дмитро Борисович.

— Скарбниця, яка чекала нас тисячі років, — додала Ліда.

Іван Семенович подивився ще раз на засипану самородками долівку печери.

— Давайте повертатися, товариші, — сказав він, зітхнувши. — Всі ми дуже втомлені. Відпочинемо трохи, тоді можна буде й повернутися. А крім того — треба ж негайно інформувати, телеграфувати про наше відкриття. Артеме, голубчику, візьміть з собою два-три самородки, як зразок… щоб ця надзвичайна печера не здалася нам потім, на поверхні землі, дивним сном… — Він був помітно схвильований.

Вони вийшли з відгалуження. Хід вів тепер просто до сталагмітів, до сталактитової печери. З кам’яної стіни на них дивилося вирізьблене обличчя невідомого скіфа. Артем пішов повільніше. Він трохи переждав, поки товариші випередили його, і ще раз поглянув на зображення. Так, ця голова скіфа була дивно схожа на його побратима…

— Варкан, Варкан! — прошепотів він засмучено.

Юнак приплющив очі. Вогнище в лісі… вони з Дмитром Борисовичем слухають розмову двох друзів, палкі суперечки Роніса та Варкана, їхні плани… відблиски від вогнища блукають по рухливому енергійному обличчю молодого скіфа… ось Роніс пішов, а Варкан лишився з ними… лісова тиша… важкі непроникні хмари на неприродному підземному низькому небі… і тихий, дружній голос Варкана, хороброго, самовідданого Варкана!..

— Артеме! Чого він там затрималися! Доганяйте! — долинув здалека голос Івана Семеновича.

— Артемчику,