Читати книгу - "Чорний обеліск"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Георг каже, що на шляху Людвіга стоїть «…безліч перешкод, які він зве ідеалами».
Герда кепкує з нього: «Я боюсь, що ти навіть помочитись не можеш без певного світогляду».
І все це правда, свята правда! Бодмер дійсно абстрактний моралізатор, схильний ускладнювати найпростіші речі і підходити до питання зовсім не з того боку. Він абсолютно не здатний до будь-якої цілеспрямованої дії. Для всього цього є одне логічно припустиме пояснення: Ремарк в особі Бодмера висміює свої колишні ілюзій й помилки, з сумною усмішкою визнав банкрутство своїх індивідуалістичних претензій, безперспективність соціального нейтралізму. Але чи вичерпує таке пояснення всю складність питання? Чому ж тоді Людвіг гак болісно заздрить спокійній байдужості Георга і душевному примітивізму Герди? Може, автор не цілком впевнений у доцільності філософських пошуків свого героя, а його іронія — це гумор безсилля?
Ось Людвіг стоїть перед полицями крамниці Артура Бауера. Скільки книжок! І кожна пропонує своє тлумачення світу! «З правдою і смислом життя поводяться, ніби з рідиною для волосся: кожна фірма хвалить свою, як найцілющішу, але Георг Кроль, котрий перепробував кожну з них, все одно лисий, і це йому треба було знати з самого початку. Коли б якась фірма мала рідину, від якої справді росло б волосся, то вона була б єдиною, а всі інші давно б збанкрутували», — думав він.
Закономірно, логічно (як зазначалося уже на початку статті) Ремарк прийшов до роздумів над сенсом існування, до філософських розмірковувань про структуру буття. Але він сам — а не лише його герой — узяв під сумнів розумність цих шукань, можливість знайти відповідь. А разом з сумнівами охопило його почуття відчаю; письменник ще менше, ніж будь-коли, бачить шляхи реалізації своїх гуманістичних ідеалів. Вія зайшов у глибоку ідейну безвихідь.
Легше всього простежити це на прикладі сюжетної лінії Бодмер—Ізабела. Вона — «небесна любов» Людвіга, символ його запізнілої, розтоптаної війною юності. Ізабела володіє чудовим даром співуче-барвистого бачення світу і безмежним почуттям справедливості,
бо вона значно вище, ніж сам Людвіг, піднялась над етичними забобонами міщанства.
«Вона збентежила мене з самого початку — на її боці були всі переваги. Хоч я позбувся на війні багатьох міщанських забобонів, однак це додало мені не волі і не почуття власної вищості, а тільки цинізму й відчаю».
Однак свобода Ізабели — це химера, це лише горезвісна «внутрішня свобода» екзистенціалістів, яка не потребує ніяких змін, а тільки багатої уяви суб’єкта. Тому Бодмер не впевнений, чи вірно робить доктор Верніке, прагнучи вилікувати Ізабелу. І дійсно, видужавши, вона стає Женев’євою Терговен — пустою й нудною дочкою респектабельного бюргерського сімейства. Слідом за реакційним західнонімецьким філософом Карлом Ясперсом («Загальна психопатологія», 1948 р.) Ремарк вважає, нібито лише думка параноїка спроможна проникнути в таємниці ірраціонального буття:
«Тільки ми вдихаємо в природу душу. А якою є природа сама по собі, можливо, знають тільки оті голови, що внизу, — але вони ке в силі зрадити таємницю. Те, що вони бачать, зробило їх німими. Іноді здається, ніби це останні нащадки будівників Вавілонської башти, мови яких було помішано, і вони не можуть розповісти про те, що побачили з найвищої тераси башти».
Таким чином, для Ремарка маячіння божевільного — це, може, найвища форма мислення, а так звані «нормальні люди» приречені нібито до кінця днів своїх сприймати дійсність у вигляді непроникного хаосу. Всі поривання, всі прагнення людини — марні:
«Хіба велика тьма стає від цього не такою темною, хіба питання, що залишилися без відповіді, виглядають менш безнадійними, хіба відчай з приводу споконвічної недосяжності бажаного від цього менш болісний?..».
Сцени, пов’язані з лінією Ізабели, написані в зовсім іншому стилі, ніж вся книга. їм не можна відмовити у якійсь похмурій поетичності (гротеск заступає тут якась майже романтична піднесеність), але це краса небезпечної отруйної рослини. По суті, в «Чорному обеліску» неначе сполучаються два романи — один прогресивний, реалістичний твір, другий — більш чи менш типовий зразок сучасного декадансу.
Ці два «романи», звичайно, невіддільні один від одного ні художньо, ні ідейно; усвідомлення безперспективності свого колишнього шляху, загостривши критицизм художника, поглибило одночасно і його відчай.
І все-таки реалістичний «роман» перемагає в «Чорному обеліску», перемагає не тільки тому, що він сам по собі правдивіший, яскравіший, талановитіший, переконливіший, але й тому, що Людвіг наприкінці книги нібито звільняється від «чар Ізабели».
«…Фата моргано, гро строкатих слів, іди, Ізабело, іди, моя пізня, далеко відкинута війною юносте, яку я все-таки наздогнав, може, занадто мудра, не по роках розсудлива, юносте…»
Герой виїжджає в Берлін; на нього чекає велике, неспокійне, але справжнє життя, на нього чатує мінливість долі, важкі пошуки, але й щасливі знахідки…
Notes
1
Agnus Dei qui tollis peccata mundi — ягня боже, яке спокутує гріхи земні (лат.).
2
je ne sains quoi — щось особливе (франц.)
3
Одна з респектабельних буржуазних вулиць у Берліні.
4
«Memento mori!» — пам’ятай про смерть (лат.).
5
Catch as catch can (англ.) — хапай, як можеш.
6
Mea culpa — мій гріх (лат.)
7
В оригіналі гра слів. Слово «Шерц» означає німецькою мовою «жарт».
8
«Ego te absolvo» (лат.) — відпускаю гріхи твої.
9
Рядок з «Вільгельма Мейстера» В. Гете.
10
Широко відомий німецький сатиричний журнал. В останні роки імперії і перші роки Веймарської республіки стояв на прогресивних позиціях.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний обеліск», після закриття браузера.