Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

крізь вуса від незвичних, з гордістю зроблених зусиль порозмірковувати про дружину і зважити, скільки всього ще, власне, слід було б сказати й до питання про «новий час», — аж наприкінці, там, де стояло слово «відповідальність», дописав лицарський зворот щодо дорогоцінного заповіту високоповажаного покійного батька.

Коли Аґата все це прочитала, сталося диво: зміст цих розмірковувань усе ж таки справив на неї враження. Ще раз перечитавши листа слово по слову навстоячки — вона так і не встигла сісти, розпечатавши конверта, — Аґата повільно опустила руку з аркушами й передала їх Ульріхові, який з подивом спостерігав за схвильованою сестрою.

30. Опісля Ульріх з Аґатою шукають причину

А тепер, поки читав Ульріх, Аґата збентежено спостерігала за його мімікою. Він схилився над листом, і обличчя його, здавалося, не знало, якого вигляду прибрати — насмішкуватого, поважного, прикро враженого чи зневажливого. Цієї хвилини на Аґату опускався важкий тягар; він навалювався зусібіч, так ніби неприродна чарівна легкість, що панувала досі, розвіялась і повітря зробилося густим-густим, обернувшись на нестерпну задуху. Уперше Аґата відчула гніт на серці через те, що вона зробила з батьковим заповітом, Та було б хибно сказати, що вона раптом усвідомила, в чому насправді провинилася; по-справжньому свою провину вона відчула радше перед рештою людей, зокрема й перед братом, і відчуття це було невимовно тверезе. Усе, що вона зробила, тепер видалося їй незбагненним. Вона казала про те, щоб убити свого чоловіка, вона підробила заповіт, вона переїхала до брата, не спитавши, чи не порушить цим його життя. Вона робила все те в якомусь захмелінні, сповненому химер. А надто соромно було Аґаті цієї хвилини за те, що їй і в голову не наверталася найпростіша й найприродніша в таких випадках думка, — адже будь-яка інша жінка, позбувшись осоружного чоловіка, або шукатиме кращого, або винагородить себе в якийсь інший спосіб, але такий самий природний. Про це їй часто казав навіть Ульріх, але на його слова вона ніколи не звертала уваги. І ось Аґата стояла, знаючи, що він тепер скаже. Власна поведінка так нагадувала їй поведінку істоти і справді не зовсім сповна розуму, що вона погодилася з Гаґауером, який на свій лад, докорами показав їй, хто вона така; і його лист в Ульріхових руках пригнічував її так, як може пригнічувати підсудного щойно одержаний лист від його колишнього вчителя, де той висловлює йому свою зневагу. Впливу Гаґауера вона, звичайно, ніколи не піддавалася, й усе ж таки враження було таке, ніби він мав право сказати їй: «Я в тобі помилився!» або: «На жаль, я в тобі ніколи не помилявся й завжди відчував, що ти погано кінчиш!» Щоб позбутися цього смішного й гіркого враження, вона завчасу урвала Ульріха, який усе ще уважно читав і, здавалося, ніяк не міг дочитати листа, й нетерпляче промовила:

 — А власне, змальовує він мене досить-таки вдало. — Слова її пролунали ніби й байдуже, одначе з відтінком виклику, який недвозначно свідчив про бажання почути протилежне. — І хоч відверто він про це й не пише, але що правда, то правда: або я була несповна розуму тоді, коли без вагомої причини виходила за нього заміж, або я несповна розуму тепер, коли кидаю його, теж не маючи для цього достатньої причини.

Ульріх, що цієї хвилини вже втретє перечитував ті місця в листі, котрі робили його уяву мимовільним свідком тісних взаємин сестри з Гаґауером, неуважно кинув якусь незрозумілу відповідь.

 — Але ж послухай! — попросила його Аґата. — Хіба я, сучасна жінка, заклопотана якоюсь господарською чи розумовою працею? Ні. Закохана жінка? Теж ні. Добра дружина й мати, яка все загладжує, спрощує і в’є сімейне гніздечко? І поготів ні. Що ж лишається? Навіщо я, виходить, живу на світі? Скажу тобі відразу: товариство, де ми обертаємось, мені, по суті, глибоко байдуже. І я майже певна, що спокійнісінько могла б обійтись і без усього того, чим освічені кола так захоплюються в музиці, літературі й мистецтві. А Гаґауер, наприклад, не міг би. Йому все це потрібно вже хоча б задля цитат та посилань. Принаймні він — як той колекціонер: завше тішиться, даючи лад своєму зібранню. То чи не має він, отже, права, закидати мені, що я нічого не роблю, що я відмовляюся від «щедрот краси й моралі» і можу розраховувати на розуміння й поблажливість хіба лишень з боку професора Гаґауера?!

Ульріх повернув їй листа й спокійно відповів:

 — Подивімося правді в очі. З погляду суспільного, ти, якщо казати коротко, — справді недоумкувата! — Він усміхнувся, але в голосі його відчувалося роздратування, яке лишилося в нього після ознайомлення з цим відвертим листом.

Аґату, однак, така братова відповідь не вдовольнила. Вона засмутилася ще дужче. І з ледь відчутним глузуванням спитала:

 — Коли так, то чому ж ти нічого мені не сказав, а наполягав на тому, щоб я розлучилася й утратила єдиного свого захисника?

 — Ох, та, мабуть, тому, що це ж бо просто чудесно — отак круто, по-чоловічому побалакати один з одним. Я гупнув кулаком по столу, він гупнув кулаком по столу. Потім мені, певна річ, довелося гупнути по столу вдвічі дужче. Ось чому, здається мені, я це зробив.

Досі Аґата, хоч сама вона через свій пригнічений настрій цього й не помічала, все ж таки дуже, навіть нестямно раділа, що Ульріх нишком учинив цілком протилежне тому, чого з вигляду притримувався в пору, коли вони жартома, як брат і сестра, кокетували одне з одним; адже Гаґауера він образив, схоже, лише задля того, щоб звести позад неї перешкоду й позбавити її будь-якої можливости повернутись. Але тепер і замість тих прихованих радощів зяяла тільки безодня втрати, й Аґата змовкла.

 — Ми не повинні дивитися крізь пальці на те, — вів далі Ульріх, — що Гаґауерові майже навдивовижу добре вдається, якщо можна так сказати, тебе не розуміти. Остерігайся, він на свій лад, не наймаючи детективів, просто проаналізувавши слабкі місця в твоєму ставленні до людей, ще здогадається, що ти зробила з батьковим заповітом. Як ми тоді тебе захищатимемо?

Уперше відтоді, як вони знов опинилися разом, між ними зайшла мова про нещасливо-щасливу витівку, яку Аґата утнула з Гаґауером. Вона різко стенула плечима і якось непевно махнула рукою, ніби захищаючись.

 — Гаґауер, звичайно, має рацію, — м’яко, але переконливо нагадав їй Ульріх.

 — Ніякої