Читати книгу - "Володимир"

І зараз було так само, як і раніше, — високо вгорі висить, ніби бездонна чаша, тепле блакитне небо, навкруг, скільки не глянь оком, стелиться сивою тирсою повите поле, скрізь по ньому, як фортеці слави, височать рядами, а подекуди й нарізно могили, а на них стоять витесані з дикого сірого каменю постаті богатирів руських — вони опустили вниз руки, дивляться мертвими, але вічноживими очима на схід, на захід, на полудень — в усі боки, звідки йшли і йдуть ворожі орди…

А все ж князю Володимиру смутно — усе життя душа його була м’ятежна й неспокійна, усе життя її тривожили сумніви й вагання, але зараз цих сумнівів стало не менше, а більше, життя його було важким, зараз — важчим.

Так, перемога в Херсонесі — честь і слава для Русі, його отчина, яку здавна зневажали й попирали, стала рівною з імперіями, люди руські, що жили по древньому закону й покону, приєднають до своїх багатств скарби й надбання всього світу.

Чи прийме одразу як доконечну потребу, як сувору необхідність все це Русь, чи будуть одностайні в законі новому землі, городи, люди, чи повалять вони богів старих, з якими далі не можна вже жити?

Ні, князь Володимир знав, що перемога на брані з ромеями — це тільки початок великої сварги на Русі, як і колись, душа його відчувала попереду громи й грози, єдине, що підтримувало в цю годину, була певність, що розсудив сам на роздоріжжі шляхів справедливо й вірно, глибоко вірив у прийдешнє.

Великою ціною далась ця перша перемога! Скільки горя, муки приймуть ще руські люди, скільки сліз ще проллють, як тяжко, невимовно тяжко зараз самому князеві Володимиру!

Глухо б’ють і б’ють копитами коні, вгорі висять у високості неба й дзвонять, дзвонять, дзвонять жайворонки, перед очима стелиться безмежне, сивою тирсою повите поле, бовваніють могили, стоїть кам’яне богатирство.

А десь по ліву руку широким Дніпром від берега та до берега, з кручі і на кручу посувається воїнство лодійне, пливе насад з теремом, з віконця його поглядає на Дніпро й голубе плесо цариця Анна.

Вона чудова, напрочуд красива, може, вона, як кажуть гречини, одна з кращих жінок світу, але ж князь Володимир не шукав її краси, не про неї мріяв, не йому, що має вірну, люблячу жону Рогніду й численну родину, не йому, що пізнав звабу з братовою Юлією й досі спокутує любовний гріх, добиватись руки грецької царівни.

Проте все це сталось, виправити вже нічого не можна. Нині, коли князь Володимир їде в полі далеко від цариці Анни, йому легше, бо він не любив, не любить і не любитиме її, але Київ все ближче й ближче, там жона Рогніда, боги, люди. О, якою дорогою ціною заплатив він за перемогу, невигойна рана зяє в його серці!..

…Вони їдуть день за днем, минають Гадяцьке на Пслі, Переволоку над Сулою, невдовзі після Переяслава їхнім очам відкривається город Київ.

2

Першого ж вечора, прибувши до Києва, князь Володимир пішов до Рогніди — він не міг мучитись і страждати, хотів говорити одверто, як їм тепер бути.

Рогніда знала, що сталося з князем Володимиром у Херсонесі. Вона не допитувалась у когось про це — боярині, воєводші, навіть слуги говорили, що князь уклав з ромеями в Херсонесі мир, узяв собі жону-василісу і сам став василевсом. Тепер князь уже приїхав з комонним воїнством до Києва, а цариця Анна їде на лодіях.

Рогніда зрозуміла, тільки Володимир переступив поріг світлиці, чого він прийшов у цю вечорову годину до неї, вона знала, що рано чи пізно між ними має відбутись розмова, не думала тільки, що станеться все це так швидко.

Непокоїло княгиню й те, що про події в Херсонесі вже знали, либонь, і діти, кілька днів вони уникали її, і не тому, що не хотіли з нею говорити. Ні, вони не знали, що сказати матері, як допомогти їй у великому родинному горі.

Особливо хвилювався син Ярослав, раз і другий він заходив до неї, але мовчав. Якось мати загледіла на очах його сльози; три дні тому Ярослав поїхав у розпуці на лови за Дніпро і там пошкодив ногу, лежав тут же, в теремі, в палаті поряд.

Однак зараз думати про це не доводилось — князь Володимир стояв біля порога — в темному платні, в якому, либонь, ходив на брань, з мечем біля пояса, з непокритою головою, тільки стомлений, змарнілий.

— Добрий вечір тобі, Рогнідо!

— Добрий вечір і тобі, Володимире…

Він не пішов до неї, не обняв і не поцілував, як раніше, повільно ступив уперед, сів так важко на лаві, що меч загримів по підлозі, спер голову на руки.

— Я прийшов до тебе говорити…

— Що ж, говори, Володимире, я давно вже цього ждала.

— Буду одвертий, Рогнідо… Сталося те, чого не хотів, про що не думав…

— Дивуюсь, що так говориш, — відповіла на це Рогніда. — Ти, пригадую, хотів перемогти Візантію — і от переміг, ти хотів стати нарівні з імператорами — і нині називаєшся василевсом, ти думав охрестити Русь — і охрестиш її…

— Тобі, бачу, — спробував посміхнутись Володимир, — достеменно відомо, що сталось у Херсонесі, але одного ти не знаєш…

— Ні, Володимире, — сказала Рогніда, — і це, єдине, я знаю — ти василевс, бо став мужем василіси Анни… Спасибі тобі, Володимире, що не привіз її одразу сюди, а сам приїхав раніше — велика Гора, але тобі з двома жонами тут було б тісно… Боже мій, боже мій, — з великим болем сказала Рогніда, — ти й колись приїхав один на Гору, а мене покликав пізніше, нині цариця Анна їде десь у лодії, ти ж тут вирішуєш свою долю.

— Ти глузуєш з мене, Рогнідо?

— Я ніколи, вір мені, не глузувала з тебе, просто говорю про суєтний світ — який він безжальний і жорстокий.

— Невже ж ти думаєш, що мені легко жити в цьому світі?

— Ні, василевсе Володимире, не думаю, щоб тобі було легко жити, якщо колись люди взнають твоє життя, вони здригнуться…

— І проклянуть? — запитав Володимир.

— Ні не проклянуть, бо ти більше, ніж себе, любиш Русь, а за це можна все простити й забути… І я, Володимире, розумію, знаю, довго ти мучився й страждав. Мусив іти супроти ромеїв. Мусив укласти з ними ряд новий. Мусив і християнство прийняти…

Вона