Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Зніяковів і наш Михайлик, звісна річ.

Отак вони й стояли босоніж.

Якусь мить одне на одного роздивлялися.

Аж потім панна Ярина здивовано спитала:

— Як же тебе собаки не порвали?

— Мама казала мені, що на закоханих собаки не брешуть, — просто відмовив Кохайлик.

— А ти хіба… — почала була Ярина.

— Атож! — як про річ цілком очевидну, мовив Михайлик, і сухий вогонь його очей замерехтів тим синім пломенем, яким горить добренна оковита.

Вони помовчали. Потім Ярина сказала:

— От і добре!

— Що я закоханий?

— Добре, що ти… сюди… зараз оце… прийшов! — і раптом покликала: — Ходім лишень!

— Куди? — аж задихнувся парубок, бо жерущий вогонь охопив його єство. — Куди ж?!

— Ходім-но! — і, схопивши за руку, вона повела Кохайлика до сліпих вікон архирейської господи, які так насторожено повитріщалися в обіллятий місячним сяйвом старий вишневий садок.

— Добре, що ти босий, — сказала дівчина.

— Що ж у тім доброго? — спильна поглянув парубок.

— В чоботях ти й не видерся б.

— Куди?

— Сюди ось!

Панна показала на стіну, заплетену старим хмелем. і на срібне в місячній зливі шестикутне вікно, з якого вона допіру визирала в садок.

Потім звеліла парубкові:

— Лізь лишень!

— Та як же?

— А ось так!

I панна Ярина-Кармела спритно та легко, чіпляючись за нерівності муру, складеного з дикого каменю, за густе плетиво хмелю, миттю вихопилась на своє підвіконня, зникла в хаті, а потім, закликаючи молодика, закивала рукою.

Михайлик вагався б, можливо, й довше, коли б не забрехали зовсім близько собаки.

Скочивши до стіни, молоденький ковалик миттю опинився на підвіконні, а потім — і в панни в кімнаті.

Він тяжко дихав.

Може, від раптового перельоту з кузні — до цієї пишної опочивальні.

Може, від неймовірності всього, що скоїлося з ним на ту годину.

А може…

Аж тут за вікном стиха рипнув сонний бас припізнілого вартового:

— Хто там?

— Це я, — спокійним тихим голосом, озвалася з вікна Ярина Подолянка.

— Носять чорти! — не дуже й поважливо буркнув собі під ніс сердитий сторож та й подався вгамовувати собак.

А Ярина сказала парубкові:

— Оце ти мене обманюєш?

— Я?! — здивувався Михайлик. — Тебе? Обманюю? Та я ж нiкого i нiколи…

— Собаки ж забрехали, парубче?

— Забрехали, серденько.

— На тебе забрехали?

— На мене.

— А ти ж казав, буцім на закоханих… собаки не брешуть! Казав?

— Казав.

— Отже, ти, виходить, нітрішки… — і мерщій спитала: — Як тебе звуть?

— Кохайлик, — відповів збитий з пантелику селюк.

— Як-як?

— Тобто… Михайлик! — поправився хлопець.

— Так от, Кохайлику: ти станеш мені зараз у пригоді. Слухай сюди!

Панна Ярина Подолянка коротко й діловито розповіла Михайлові про появу в городі шляхтича Оврама Роздобудька, шукайла пригод і скарбів, котрому хтось доручив украсти в Мирославі архирейську небогу, і що їй буде потрібна зараз вірна Михайликова рука, і він, дослівно те зрозумівши, зразу ж таки схопив її за руку.

Та панна відсахнулася:

— Здурів!

— Здурів, — радо погодився Михайлик, не випускаючи руки.

— Пусти!

— Не можу.

— Закричу.

— От-от! — зрадів Михайлик. — Закричи, серденько. Закричи!

— Навіщо це тобі? — зацікавилась панночка.

— Волай: «Рятуйте!», панно моя гожа та мила.

— Ну-ну?

— Зарепетуй, заверещи! Горлай пробі, гукай на гвалт… Ну, ну, благаю!

— А чого це тобі так притьмом заманулося чути мій крик?

— Ого!.. Коли б мене ось тут застав хто-небудь? Що тоді було б?

— Анічогісінько.

— Мені довелось би таки й справді рятувати твою честь, Подоляночко? Га? Довелось би таки й справді женитися? Ну, чого ж ти? Кричи! Репетуй! — і він зненацька поцілував її просто в губи.

А вона…

Вона не скрикнула.

Вона не ляснула його по пиці.

Панна тільки вирвалася з рук і хотіла була щось таке ущипливе сказати простодушному нахабі, як це вона вміла хорошенько, таке сказати, від чого миттю скис би й не такий селюк, як наш коваль Михайлик.

Вона, якесь гостре слово для того мантачивши, вже й зітхнула глибше, бо ж від несподіваного поцілунку перехопило подих, і ліва брова їй вигнулась колесом, а чорні очі спалахнули янгольським кадильним синім вогнем, аж наче димком пойнялись від люті, вже й губи макоцвітні розтулилися, вже й зуби хижо блиснули, перлисті, проти місяця, але… вона не сказала нічого.

Тільки прислухалась.

Передихнула.

I прошепотіла:

— Іде вже той шляхтич. Тс-с-с! Чуєш?

22

Тиша бриніла в городі.

Тільки часом перегукувались вартові. Але вже не чути було ні соловейків, ні собак, ні хоркання кобил, ні гуркоту війни, ані пісень клечальних, ані парубоцьких зітхань, що від них такими ночами аж вітер здіймається над Мирославом.

Стоячи біля вікна, вони вдвох, Ярина й Михайлик, знову ненароком схопившись за руки, дослухалися до обережних кроків за вікном.

Михайлик і не глянув навіть на осяяний місяцем Рембрандтів образок на стіні, що в нього, власне, й закохався кілька ночей тому цей селюк з першого погляду, бо ж оригінал ковалика приваблював тепер, ясна річ, властеливіше за портрет…

Парубок чув її дихання, чув дотик руки, бачив мерехтіння очей, а схаменувся тоді лише, коли зовсім близько зашерхотіли чиїсь кроки по ріні, під самим архирейським будинком.

— На нього, бач, і собаки не брешуть, — посміхнулась бісова панночка. — Отже…

— Хто ж це такий закоханий? — пирснувши, спитав Михайлик.

— Шукач скарбів…

— Таких, як ти?

— Дорожчих! — прошепотіла Ярина і стиснула ковалеві руку.

Нишком визирнувши з вікна, вони побачили дві постаті,що крадькома посувались попід стіною владичиного дому.

— Хто другий? — спитав Михайлик.

— Мар'яна.

— Циганочка?

— Ти вже її знаєш?

Придивившись, Михайлик справді-таки впізнав тоненьку постать чарівної ворожбиточки.

Вона підвела пана Оврама під вікно й стиха сказала:

— Тут.

I підштовхнула Роздобудька до стіни:

— Лізьте, паночку.

— Куди ж?

— У вікно, паночку.

— А драбина?

— Нема, паночку.

— Як же я злізу? — і пан Роздобудько, пещений чепурун, спинився біля мурованої стіни ні в сих ні в тих: так близько була мета його прибуття до Мирослава, лист полковника Кіндратенка, але добутись на другий поверх панок не вмів.

З того десятка жовтожупанних харцизів, що в руїнах монастиря сьогодні полягли від руки Філіппа га Михайлика, лишилося в живих тільки троє поранених, але ж пан Роздобудько про катастрофу ще не знав і, собі на допомогу, чекав їх усіх сюди — з хвилини на хвилину, і йому було зручніше, щоб вони приспіли вже потому, як папери полковника Кіндратенка опиняться в його кишені, бо зрештою ж, цікавили шукайла, звісна річ, передусім скарби, а не якась там сухорлявенька панночка, що її забагли так притьмом і в Римі, і в Варшаві, і