Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

кораблі. Потім море знову вгамувалося, і кілька тижнів тривав сонний, підступний штиль. Небо дихало нестерпною спекою. Тропічна лихоманка сіяла смерть серед екіпажу. Як не дивно, але й цього разу хворіли тільки чоловіки. В один день померли Улатай і Апуска, посланці персидського короля Аргона. Старий Гоза і красуня Бурте стояли біля їхніх трун, охоплені невимовним горем.

Венеціанці виходили на палубу тільки озброєні і в супроводі своїх охоронців. Коли наставала ніч, вони навпереміну вартували у своїх каютах. Матроси поглядали на них недобрим оком. Все частіше чулися голоси: «Розгнівалися на нас духи. Викиньмо невірних за борт, і тоді все буде гаразд».

Через три місяці кораблі досягли Малої Яви, острова восьми королівств, і стали на якір біля північного узбережжя. Протягом місяця мандрівники відпочивали після пережитих труднощів. І матроси й мандрівники повеселіли. Але друга частина путі була ще важчою, ніж перша. Вісімнадцять місяців пливли кораблі індійським океаном, доки дісталися до Ормуської гавані. В дорозі померло шістсот чоловік і серед них — лише одна жінка.

Обличчя красуні Бурте висохло й загострилося. Гоза й венеціанці мали теж не кращий вигляд. Всіх виснажила тяжка дорога й нестерпна спека. Тільки Ашіма не змінилася.

Всі страшенно зраділи, коли нарешті ступили на скелястий берег одного з островів Персидської затоки. Правитель Ормуса гостинно прийняв їх і відвів їм п'ять будинків на морському узбережжі.

Сумна звістка чекала мандрівників. Незадовго до їхнього прибуття помер король Аргон. Країною правив тепер намісник Кайкату, опікун неповнолітнього королевича.

Бурте гірко побивалася в сльозах. Ніхто не міг погамувати її горя, втішити її сердечного болю. Вечорами вона сиділа в саду, непорушно дивилася на лінивий перелиск морських хвиль. Придворні дами пробували розважати її, але вона закривала обличчя і проганяла їх. Дівчині пригадувалось безтурботне життя при дворі великого хана, дитинство в наметі батька, пісні пастухів і табуни коней, що паслися на схилах пагорбів. Але молодість взяла своє. Одного дня вона глянула в люстерко і причесала волосся. І коли Гоза сказав їй, що вже час вирушати до двору Кайкату, вона погодилася.

Резиденцією намісника було місто Тавріз. Гоза попрохав венеціанців супроводжувати його. Оскільки Тавріз був по дорозі до Венеції, вони охоче пристали на його пропозицію. Всі добре відпочили після важкої мандрівки і з радісним настроєм покинули Ормус. Великий, пишний караван рушив персидською землею. Між кожною парою прикрашених мулів погойдувались паланкіни, за ними йшли верблюди з вантажами і їхали гордовиті вершники. Золота дощечка великого хана скрізь давала підтримку й надійну охорону. На п'яти верблюдах було навантажено цінні речі венеціанців. Для більшої безпеки найкоштовніші камені вони зашили в свою непоказну дорожну одежу.

Без будь-яких пригод вони прибули в Тавріз. Кайкату зустрів їх з великою пошаною. Дізнавшись, що вони хочуть найкоротшим шляхом дістатися до Венеції, намісник дав їм три золотих дощечки, які зобов'язували всіх у країні зустрічати трьох посланців з належною повагою, як особистих його заступників, і всюди забезпечувати їх надійною охороною.

А красуню Бурте з її почтом було послано до сина короля Аргона, який з шістдесятитисячним військом охороняв од ворожих нападів північні кордони Персії.

Після короткого відпочинку венеціанці й Ашіма вирушили далі. Чотири тижні забрала дорога до Трапезунта, міста на узбережжі Чорного моря. Тут, у гавані, венеціанці побачили корабель сміливої конструкції, схожий на величезну акулу. Таких суден вони ще не бачили ніколи. В порівнянні з ним інші купецькі кораблі й галери здавались незграбними. На щоглі в нього гордо розвівався білий прапор з левом — гербом республіки Сан-Марко.

На одній з портових вулиць венеціанці зустріли двох матросів, що голосно розмовляли, жваво жестикулюючи. Мафіо Поло раптом спинився.

— Послухайте! — сказав він.

Матроси говорили по-італійськи — мелодійною венеціанською говіркою. Затамувавши подих, купці наслухалися до кожного їхнього слова. В гавані стояв корабель республіки Сан-Марко, а по вулиці гуляли венеціанські матроси.

— Ходіть-но сюди, панове матроси! — гукнув Мафіо Поло. — Ми чуємо, що ви з Венеції.

Матроси зміряли поганенько зодягнених незнайомців оцінюючими поглядами і неквапом підійшли ближче.

— Чого вам треба? — спитав один з них.

— Ми бачили в гавані венеціанський корабель, — відповів Марко Поло. — І просто в захваті від нього.

— Ви говорите, як венеціанець, — задумливо сказав матрос. — Але ваша вимова якась дуже дивна… Цей корабель побудував Джованні з Мурано.

Ви не чули про нього? його верф славиться на весь світ.

— Джованні з Мурано, — пробурмотів Марко Поло.

Матроси, похитуючи головами, пішли собі далі.

— Я дивився на них, як на якісь чудовиська, — посміхнувся Мафіо Поло. — Я б їх слухав без кінця.

Був похмурий, дощовий день. Море втратило весь свій блиск. Купці з усіх країн світу сходились у гавань з своїми писарями. Носильники вантажили кораблі. Сіра мжичка оповила все до обрію.

Марко Поло мовчки йшов поруч з батьком і Мафіо. Він відчував таку саму радість і таке саме нетерпіння, як і вони. Ім'я друга викликало спогади про дитинство. Джованні з Мурано… Китай відходив у далеке море спогадів.

Батьківщина була зовсім близько.

Одного ясного дня в кінці літа 1295 року в гавань Сан-Ніколо входив корабель. На палубі його стояли три чоловіки в поношеному дорожньому вбранні і жінка в дивовижному шовковому халаті, гаптованому жовтими й червоними квітами. Вони дивилися на берег острова Лідо, який виростав у них перед очима. Сонце палало на безхмарному небі. Море ліниво котилося на піщаний берег. Якийсь чернець зійшов кам'яними сходами до води і спинився, чекаючи, доки корабель причалить до берега.

На воді погойдувався десяток рибацьких човнів. Рибалки витягали сіть, у якій тріпалася срібляста здобич. На березі палахкотіло багаття. Полум'я лизало закіптявілий мідяний казан. Дві жінки готували їжу. Над водою стелився дим.

Корабель по фарватеру Сан-Ніколо входив у лагуну. Мандрівники все ще мовчки стояли на палубі. По каналу Сан-Марко сновигали гондоли. Невтомні веслярі, перекидаючись жартами, вправно орудували веслами. По-осінньому барвисті сади Сан-Джорджіо ніби слали мандрівникам свій привіт.

І ось перед ними виріс острів Ріальто з палацами, будинками й хижками. Білі чайки сиділи на дубових палях, що позначали фарватер. Небо щедро заливало світлом мерехтливу лагуну, усіяну гондолами, рибацькими барками, човнами-хижками і галерами. Коричневі, жовті, білі вітрила майоріли навколо. Вдалині з'явилася П'яцета. Сяючи білими стінами, здіймався над водою» в усій своїй красі палац дожів. На банях собору святого Марка блищали золоті хрести. Двоє сенаторів у червоних плащах прямували з своїми слугами до П'яцети. З дзвіниці линули урочисті звуки.

— Оце і є Венеція, Ашіма, — сказав Марко Поло.

Кам'яний лев дивився на лагуну. Святий