Читати книгу - "Гробниця"

Розслабившись під його дотиком, вона почала дихати рівно й глибоко.

Ось його рука пішла вниз, погладивши плечі, шию, потім злегка торкнулася грудей, знайшла руку Мередіт і міцно стиснула її. Губи та язик Хола торкнулись її тіла й почали ніжно пестити його.

Мередіт відчула в собі вогонь бажання. Розпеченою лавою поширювався він по її тілу — венах, ногах, руках, — пронизуючи до кісток, проникаючи в кожну клітину. Вона пригорнулась до нього й жадібно припала губами до його тіла. Її поцілунки ставали ненаситними, їй кортіло більшого. І саме тоді, коли очікування стало нестерпним, Хол змінив позу й опинився між її ногами. Мередіт поглянула в його сіро-блакитні очі й побачила, як у них на мить відбилося все, що було та що буде. Відбилося найкраще й найгірше, що було в ній самій.

— Можна?

Мередіт усміхнулась і простягнула руку вниз, щоб допомогти йому. Обережно, намагаючись не завдати болю, Хол увійшов у її тіло.

— О, як класно! — стиха видихнула вона.

Вони на мить завмерли, захоплено насолоджуючись неповторним відчуттям фізичної близькості. Потім Хол почав рухатись. Спочатку повільно, потім — дедалі швидше й різкіше. Мередіт уп’ялася пальцями йому в спину, відчуваючи, як її тіло повниться пульсуючою кров’ю, що хвилями прокочувалася крізь неї. Вона відчувала міць Хола, вагу його тіла, силу його рук. Її язик, мокрий і безсловесний, настійливо шукав його язика.

Дихання та поштовхи Хола ставали частішими, спонукані пристрастю, потребою та екстазом повторювальних рухів. Мередіт, теж захоплена цим екстазом, утискувалася в нього, робила рухи назустріч, прагнучи, щоб він увійшов у неї якомога глибше, глибше, глибше! Ось він вигукнув її ім’я, затремтів — і вони обоє знесилено завмерли на зібганому простирадлі.

Приплив крові та запаморочення в її голові потроху вщухли. Мередіт знову відчула на собі всю вагу Холового тіла. Їй було важко дихати, він наче витискував з неї повітря, але вона лежала нерухомо, тримаючи Хола в обіймах і злегка погладжуючи його темне волосся. Вона не відразу збагнула, що лице його мокре: він стиха плакав.

— О, Холе, — співчутливо мовила вона.

— Розкажи мені щось про себе, — попрохав він трохи згодом. — Про мене ти знаєш багато, навіть надто багато, про те, чому я тут, що тут роблю, а я не знаю про вас майже нічого, міс Мартін.

Мередіт засміялася.

— Які ви офіційні, містере Лоуренс, — мовила вона, пестячи йому груди й опускаючи руку нижче.

Хол схопив її за руку.

— Я серйозно. Я навіть не знаю, звідки ти. Де ти живеш. Чим займаються твої батьки. Нумо, розповідай.

Мередіт переплела свої пальці з пальцями його руки.

— Гаразд. Ось тобі моя коротка біографія. Я виросла в Мілуокі, прожила там до вісімнадцяти років, а потім вступила до університету в Північній Кароліні. Там я й залишилась в аспірантурі, потім два роки викладала на старших курсах університетів — у Сент-Луїсі та неподалік Сіетла. Й увесь цей час намагалася роздобути фінанси, щоб закінчити біографію Дебюссі. Кілька років швидко прогорнемо як несуттєві. Мої названі батьки згорнули табір і перебралися до Чепел-Гілл, поблизу університету, де я колись навчалася. Цього року мені запропонували роботу в приватному коледжі неподалік Північно-Каролінського університету, і я, нарешті, підписала угоду з видавцем.

— Названі батьки?

Мередіт зітхнула.

— Моя кревна мати, Жанета, була неспроможною займатися моїм вихованням. Мері — моя далека родичка, щось на кшталт тітки в сьомому коліні. Я часто подовгу залишалась у них, коли Жанеті було погано. Коли ж справи стали зовсім кепськими, я зосталася з ними назавжди. Офіційно вони вдочерили мене через кілька років, коли моя мати… моя мати померла.

У цих вихолощених, ретельно дібраних словах не було нічого про тривалі роки нічних дзвінків, неоголошених візитів, образ, які їй доводилося вислухувати прилюдно, про той тягар відповідальності, що його відчувала маленька дівчинка Мередіт за свою хвору й нерозсудливу матір. У цьому стислому, по-діловому сухому переліку фактів не йшлося анітрохи про те почуття провини, яке вона пронесла з собою крізь роки: через те, що її першою реакцією на звістку про смерть матері було не горе, а полегшення.

Вона й досі не могла собі цього простити.

— Важкувато тобі довелося в житті, — прокоментував Хол.

Мередіт посміхнулася його британській стриманості й підсунулася ближче до його гарячого тіла.

— Проте мені пощастило, — вела далі вона. — Мері — просто дивовижна жінка. Саме вона спонукала мене навчитися грати на скрипці, потім — на фортепіано. Я всім зобов’язана їй та Біллу.

Хол весело вишкірився.

— Значить, ти й справді пишеш біографію Дебюссі? — іронічно спитав він.

Мередіт грайливо ляснула його по руці.

— Припини. Звісно, що пишу.

Якийсь момент вони лежали в цілковитій тиші — доброзичливій та зворушливій.

— Але чогось ти про себе все одно не доказуєш, — нарешті озвався Хол. Він крутнув головою на подушці та глянув на портрет у рамці, що стояв у протилежному кінці кімнати. — Чи я помиляюся?

Мередіт сіла, спершись на подушку й укрилася ковдрою так, що виднілися тільки плечі.

— Помиляєшся.

Збагнувши, що вона ще не готова говорити, Хол теж сів і опустив ноги на підлогу.

— Може, тобі щось принести? Щось випити? Чи поїсти?

— Принеси мені тільки склянку води, — відповіла Мередіт.

Вона дивилася, як він пішов до ванної, узяв там дві чашки, потім витяг з міні-бару дві пляшки й повернувся в ліжко.

— Тримай.

— Дякую, — сказала Мередіт, зробивши великий ковток із пляшки. — Дотепер усе, що я знала про свою справжню матір, — це те, що її родина приїхала до Америки саме з цієї частини Франції під час, а можливо, відразу ж після Першої світової війни. Я маю при собі знімок мого, наскільки я розумію, прапрадіда у французькій військовій формі, зроблений 1914 року на площі в Рен-ле-Бені. Здогадно, він опинився в Мілуокі, але оскільки я не знала його прізвища, то ні про що не могла дізнатися достеменно. У Мілуокі починаючи з початку дев’ятнадцятого сторіччя проживала велика кількість європейських емігрантів. Першим постійним мешканцем з Європи був французький комерсант Жак Во, котрий відкрив свою торговельну точку на крутосхилі в тому місці, де сходяться три річки: Мілуокі, Меномоні та Кінікінік. Тому така версія виглядала цілком реалістичною.

За кілька наступних хвилин Мередіт стисло розповіла Холові те, про що їй удалося дізнатися після прибуття до Домен де ля Кад. При цьому вона лише відверто викладала неспростовні факти. Мередіт розповіла йому, чому забрала з вестибюля портрет, розповіла про аркуш із музикою, успадкований від бабусі,