read-books.club » Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. 📚 - Українською

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

289
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність." автора Айн Ренд. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 113 114 115 ... 123
Перейти на сторінку:
не гірша за їхні. Навчаючись у коледжі… То з якої ви газети?

Даґні йому представилась і здивувалася, але водночас зраділа, що Гансекер її не впізнав. Вирішила, що так навіть краще.

— Я не казала вам, що працюю в газеті, — відповіла вона, — мені потрібна інформація про моторобудівний завод не для публікації, а для мене особисто.

— О… — Гансекера це вочевидь розчарувало. І похмуро, ніби вона його щойно образила, продовжив: — А я вважав, що ви прийшли до мене по інтерв’ю, адже я пишу автобіографію.

Він кивнув на папери, розкидані по столу.

— Хочу багато чого розповісти. Збираюся… От же ж чорт! — раптом, згадавши про щось, гаркнув він.

Генсекер кинувся до плити, зняв покришку і з огидою взявся помішувати вариво. Потім, ляпнувши лоєм на конфорку, жбурнув мокру ложку на плиту і повернувся до столу.

— Так-от, я збираюся написати автобіографію, якщо, звісно, мені нададуть можливість. — сказав він. — Хіба можна сконцентруватися на серйозній праці, паралельно роблячи якісь дурниці?

Він кивнув у бік плити.

— Теж мені друзі! Вони вважають, що, подбавши про мене, можуть експлуатувати, наче китайського кулі! А все лише тому, що я не маю куди подітися. У них же все добре, в моїх давніх душевних приятелів. Він палець об палець у себе вдома не вдарить, сидить лише в своїй дурнуватій крамничці канцтоварів. Невже його робота важливіша за книжку, яку я пишу? А ця валандається по магазинах і просить мене наглядати за її смердючим варивом. Хоча чудово знає, що письменнику потрібно зосередитися у спокійній атмосфері. Але її це не турбує. Знаєте, що вона сьогодні утнула? — нахилившись до Даґні над столом, він показав на покинуті в мийці тарілки. — Вона пішла на базар, навіть не доторкнувшись до посуду. Сказала, що потім помиє. Я знаю, чого вона прагне! Хоче, щоб посуд помив. Але я на це не поведуся. Залишу, як є.

— Чи можна поставити вам кілька запитань щодо моторобудівного заводу?

— Не думайте тільки, що цей завод був єдиною вартісною подією в моєму житті. Перед тим я обіймав чимало значних посад. Я мав важливі зв’язки з підприємствами, що виробляли хірургічне обладнання, картонні коробки, чоловічі капелюхи і пилососи. Звісно, така продукція не дозволяла мені розкрити всі свої таланти. Але моторобудівний завод… Це був для мене чималий шанс. Саме на це я і розраховував.

— А як вам вдалося його купити?

— Він просто на мене чекав. Цей завод був моєю здійсненою мрією. Його було зачинено через банкротство. Спадкоємці Джеда Старнса швиденьку його спекалися. Точно не знаю, що там сталося, але на заводі, схоже, орудували якісь шахраї, тому компанія і прогоріла. Залізничники зняли свою гілку. Завод нікому не був потрібен, ніхто не бажав його придбати. Але він таки існував, цей чудовий завод, разом із обладнанням, верстатами, всім, на чому Джед Старнс заробив свої мільйони. Це було саме те, про що я мріяв. Тому я зібрав друзів, і ми створили корпорацію «Об’єднані послуги», нашкребли трохи грошенят. Але їх все одно бракувало, щоб викупити завод і почати виробництво, нам потрібен був кредит. Усе здавалося дуже переконливо і обнадійливо. Ми були молоді, сповнені енергії та надій на майбутнє, і на нас чекали великі досягнення. Та, думаєте, нас хтось підтримав? Дзуськи. Жоден із цих жадібних привілейованих круків! Як ми могли досягти чогось у житті, якщо нам не віддавали завод? Адже ми не здатні були конкурувати зі шмаркачами, які успадковують цілі фабричні мережі. А хіба доля не у всіх однакова? І чути не хочу про справедливість! Я гарував, як віл, намагаючись знайти людину, яка б позичила нам грошей. Але цей сучий син, Мідас Малліган, витиснув мене, мов цитрину.

Даґні насторожилася.

— Мідас Малліган?

— Аякже… Банкір, який зовні схожий на водія вантажівки і поводиться аналогічно!

— Ви знали Мідаса Маллігана?

— Знав? Та я єдина людина, якій вдалося його перемогти, хоча це не дало мені жодної користі!

Часом, із важким серцем, вона дивувалася зникненню Мідаса Маллігана, як дивуються з розповідей про покинуті кораблі, що плавають океаном, або про спалахи, які осявають небо, виникнувши нізвідки. Вона не вважала за необхідне розгадувати такі таємниці, хоча була переконана, що вони не мають права бути нерозгаданими. Вони мусили мати причини, хоча жодна з відомих причин їх не пояснювала.

Мідас Малліган колись був одним із найбагатших людей країни. Отже, його найдужче й осуджували. Він ніколи не втрачав жодного зі своїх вкладень; усе, до чого торкався, перетворювалося на золото. «Це тому, — казав він, — що я знаю, до чого варто торкатися». Ніхто не здатен був зрозуміти схему його інвестицій: він відмовлявся від угод, що їх усі вважали цілком безпечними, вкладаючи колосальні суми у підприємства, з якими відмовлялися мати справу всі банкіри. Тривалий час він виконував роль спускового гачка, випускаючи несподівані і неймовірно ефектні кулі промислового успіху в різні куточки країни. Це він вклав гроші у «Сталь Ріардена» відразу, щойно створилася ця компанія, надавши Ріарденові можливість придбати закинуту сталеливарню в Пенсільванії. Один економіст назвав був його зухвалим і самовпевненим гравцем, на що Малліган відповів: «Ви ніколи не розбагатієте з однієї простої причини: бо вважаєте грою те, що я роблю».

Подейкували, що, спілкуючись із ним, треба дотримуватися одного неписаного правила: якщо претендент на позику бодай натякав на особисту необхідність чи бодай на щось приватне, цим розмова і закінчувалася, — прохач більше ніколи не діставав можливості зустрітися з містером Малліганом.

Якось його запитали, чи може він уявити собі людину, розпуснішу за ту, серце якої не знає жалю.

— Цілком, — відповів Мідас Малліган. — Це особа, яка використовує чийсь жаль до себе як зброю.

Усю свою тривалу кар’єру він ігнорував будь-які закиди, крім одного. Насправді його звали Майкл, але колись якийсь розумний журналіст-дотепник назвав його Мідасом, і це прізвисько прилипло до нього; Малліган вирушив до суду і наполіг, щоб його ім’я в законний спосіб змінили на Мідас. Суд задовольнив це прохання.

Сучасники дорікали йому єдиним непростимим для них гріхом: Малліган пишався своїм багатством.

Але все це Даґні знала лише з чуток… Їй жодного разу не випало з ним поспілкуватися.

Мідас Малліган зник сім років тому. Якось вранці він покинув свій будинок, і відтоді про нього ніхто не чув. Наступного дня після його зникнення всі вкладники «Банку Маллігана» в Чикаго отримали листи з проханням забрати свої гроші, бо банк, мовляв, припиняє роботу. Розслідування виявило, що Малліган заздалегідь усе ретельно спланував; його працівники лише виконали залишені ним вказівки. Країна ще не бачила такого філігранного «банкротства». Всі вкладники отримали свої гроші аж до щонайменшої

1 ... 113 114 115 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."