Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Історію українського театру неможливо уявити без творчості Івана Карпенка-Карого, що став класиком світової драматургії й еталоном для майбутніх поколінь драматургів. «Ким він був для України, – писав про драматурга Іван Франко, – для розвитку її громадського і духовного життя, це відчуває кожен, хто або бачив на сцені, або хоч би читав його твори; це розуміє кожен, хто знає, що він був одним із батьків сучасного українського театру, видатним артистом і при цьому великим драматургом, рівного якому немає в нашій літературі».
І. Карпенко-Карий народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії (нині Новомиргородського району Кіровоградської області) в родині, яка дала Україні відразу чотирьох видатних театральних діячів. Іван про театр мріяв змалечку. Коли в Бобринцях, де він працював писарем, був створений любительський театральний гурток, він негайно записався туди і був одним з найактивніших його учасників. Хлопець захворів на театр, був готовий заради нього на будь-які жертви. Наприклад, пройти пішки півсотні кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися в місцевому театрі «Наталку Полтавку» або «Отелло».
Утім, поки що йому доводилося думати про хліб насущний, театр же довгий час залишався захопленням. У 1865 році Іван переїхав до Єлисаветграда, працював у канцелярії поліцейського управління повіту, потім міського. У вільний же від роботи час юнак продовжував грати в любительських спектаклях, писав статті, був навіть членом народовольського гурт ка. У 1870 році Тобілевич одружився з Надією Тарковською (її внучатим племінником був знаменитий кінорежисер Андрій Тарковський) і отримав у спадок фамільний хутір Тарковських. Надія Карлівна померла в 1881 році, після чого Іван перейменував хутір на її честь.
У 1883 році в альманаху «Рада» з’явилася перше оповідання Івана Тобілевича «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий (пізніше з’явився псевдонім Карпенко-Карий – від імені батька і улюбленого літературного персонажа, героя п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля»). 4 жовтня того ж таки року «за неблагонадійність» Іван Тобілевич був звільнений з роботи. Як сказав І. Франко, царський уряд втратив поліцейського пристава Тобілевича, а Україна придбала драматурга Карпенка-Карого. 1883 рік став дійсно переломним в житті Івана – він вступив до трупи М. Старицького. У 1884 році був заарештований і засланий до Новочеркаська, в засланні одружився з хористкою трупи Старицького Софією Дітковською і там же, в засланні, написав свою першу драму «Чабан». Одна за одною з’являються драми «Підпанки», «Наймичка», «Безталанна», комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн».
З кінця 1880-х років Іван Карпенко-Карий не тільки пише п’єси, але і сам грає на сцені. Він був зайнятий у трупі свого брата Миколи Садовського, а пізніше перейшов у трупу іншого брата – Панаса Саксаганського. У 1900 році була створена знаменита «Малоруська трупа Марка Лукича Кропивницького під керівництвом Саксаганського і Садовського за участю Марії Костянтинівни Заньковецької», а потім «Товариство малоруських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського за участю Івана Карпенка-Карого». Його акторський талант мав щонайширший діапазон – від комічних (Мартин Боруля, Терешко Сурма, Прокіп Шкурат) до героїчно-романтичних (Назар Стодоля) образів.
У 1906 році через хворобу І. Карпенко-Карий був змушений покинути сцену. Здоров’я його погіршувалося, залишалася остання надія на німецьких лікарів. В середині серпня 1907 року Панас Саксаганський відправив хворого брата до Берліна. Але німецькі фахівці змогли тільки підтвердити неминуче. Іван Карпович навіть не встиг повернутися в Україну – він помер у Берліні 2 вересня 1907 року.
Гурченко Людмила Марківна
(1935—2011)
Популярна актриса кіно, театру, телебачення і естради, виконувачка комедійних і драматичних ролей (понад 80 у кіно– і телефільмах)
Людмила народилася 12 листопада 1935 року в Харкові і була єдиною дитиною в родині. У 1941 році її батько, Марк Гаврилович, добровольцем пішов на фронт, пройшов усю війну з концертною бригадою. Шестирічна Люся залишилася з мамою, Оленою Олександрівною, в окупованому Харкові. Веселе безтурботне життя скінчилося. «Я все вбирала і нічого не забула. Я навіть розучилася плакати. На це не було сил. Тоді я росла і дорослішала не щодня, а щогодини», – згадувала Людмила Марківна. Голодна, вона крала з хлопчиськами на базарі, торгувала поряд з мамою тютюном, бігала з каструлькою за супом у німецькі ремонтні майстерні і чекала батька.
Восени 1944 року, після визволення Харкова, Людмила склала іспити в музичну школу ім. Бетховена в «клас охорони дитячого голосу». Влітку 1953 року, закінчивши школу, вона зібралася поступати в Харківський театральний інститут, але батько наполіг на поїздці до Москви. Гурченко подала документи в три вузи. Після двох турів вона передумала поступати на курс оперети в ДІТІС, зате пройшла одночасно в Щукінське училище і у ВДІК. Вибравши кіно, Людмила вчилася в класі С. Герасимова і Т. Макарової. На другому курсі знялася в невеликих ролях у фільмах «Дорога правди» і «Серце б’ється знов». А потім на неї обрушилася слава «Карнавальної ночі».
Режисер Е. Рязанов робив свою першу художню картину. Ігор Ільінський знімався після багаторічної перерви. А Людмила Гурченко з Юрієм Бєловим вперше потрапили на головні ролі. Постановкою фільму займався І. Пир’єв. Він-то і затвердив на роль молоду артистку, що провалила проби (а вона їх провалювала і згодом із дивовижною постійністю). Фільм удався на всі часи. З роллю Людмила впоралася блискуче. Запальна, талановита гра, чудовий голос, граційна фігурка «з осиною талією» підкорили глядачів – до Гурченко в одну ніч прийшла слава. І лише набагато пізніше насунеться гірке протверезіння: «Вона мене зламала і залишила розгубленою. Скільки разів потім, через дурість, в інших картинах я пробувала повторити Лєночку Крилову. Виходило жалюгідне повторювання самої себе», – згадувала актриса.
Інерція «Карнавальної ночі» була сильніша за бажання грати. Невеликі успіхи не змогли змінити долю Гурченко в той період. Вона багато працювала над собою, боролася з харківською вимовою, нарощувала в собі «блакитну кров». І весь запас творчої енергії спрямувала в пісню, на естраду.
У 1969 році їй було присвоєне звання заслуженої артист ки РРФСР, і її знов почали запрошувати в кіно («Білий вибух», 1970 р.; «Один із нас», «Дорога на Рюбецаль», 1971 р.; «Тінь», 1972 р.). Гурченко почала чітко прислухатися до режисерів, особливо в нетипових для її амплуа ролях. Ризикуючи своєю й її подальшою кар’єрою, В. Трегубович зняв актрису в головній ролі у фільмі «Старі стіни». Картина
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галерея національних героїв», після закриття браузера.