Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

— Якщо можеш повернутися в минуле та відмовити мене вступати сюди, — вона кивнула за спину на корпус, що залишився далеко позаду авто. Але коли за мить вона глянула на нього та побачила серйозний вираз обличчя, то зітхнула та похитала головою. — Дякую, але тут нічого не зробиш. 

— Ти не знаєш, він бере гроші? — Микита вже обдумував інші шляхи розв'язання питання. 

Ярина помовчала.

— Не знаю. 

Грошей на хабар вона не мала.

— А куди ми їдемо? Ми проїхали метро, — Микита здивованим поглядом провів велику зелену літеру “М”. 

— До Лісників.

— Га? — він не очікував такого.

— Ти ж там живеш? — Максим завжди запам'ятовував якнайбільше інформації про клієнтів. Особливо про високопосадовців.

— Так… Дякую, — Микита почухав потилицю.

— А звідки ви знайомі? — нарешті Ярина наважилась на питання, що висіло в салоні машини від початку поїздки. 

Максим стримано посміхнувся й розтулив вуста, але Микита випередив його:

— Батькові взимку робили операцію в клініці Макса. Після цього ще бачились кілька разів на різних заходах. 

— Оу, — Ярина пам'ятала, як він в грудні перед сесією після занять їздив до лікарні. Одного разу дорогою до лікарні він довіз її до Майдану Незалежності. Ймовірно Максим непогано заробляв, якщо працював в клініці майже в центрі столиці. — Я зрозуміла, — вона вимушено посміхнулася. — А в цьому місті є хоч хтось, кого ти не знаєш? — Ярина, яка познайомилась з Максимом кілька днів тому, не могла повірити, що її одногрупник знав буквально всіх навколо.

— Викладач зі статистики. О, і з цього… Як його, ну, там, де матлаб, — він повернувся до Максима. — Вони ставлять пару один раз на два тижні на восьму ранку у вівторок і реально очікують, що хоч хтось прийде?

Ярина скосила на нього швидкий погляд й дістала смартфон, на який прийшло сповіщення про електронний лист:

— Як виявилося, крім нас з тобою, всі були. 

— Я взагалі не знаю, нахіба ти хоч на якісь пари ходиш. Якби я був дівчиною, перевівся б на заочне й не морочив собі голову. А так, — він цокнув язиком й викривив вуста.

— О, Гуренко відповів. Написав, що буде завтра і щоб ми його набрали о десятій. 

Микита підняв брову:

— А він свій номер написав? 

Ярина фиркнула:

— Ні, звісно.

Він застогнав й відкинувся головою на спинку сидіння:

— Господи, боже. Чи є хоч один університет, де відбувається така ж дурня? Якась бурса, а не вищий навчальний заклад.

За двадцять хвилин Віталій уточнив, де Микиту висадити, й довіз його до роздоріжжя, до якого той скерував. 

— Дякую, що підвезли, — Микита відстібнув пасок безпеки, потиснув руки Віталію та Максиму й махнув долонею Ярині. — До завтра.

— До завтра, — відчужено зітхнула Ярина, якій набридло бачити корпуси універу ледь не щодня. 

Микита вибрався з машини й зачинив дверцята. Максим із жалем в очах провів високу худорляву фігуру. За кілька кроків Микита озирнувся та ще раз помахав долонею. Колись і він, Максим, був таким… Легким, непостійним, балакучим. Далекі вісім років тому. Ніколи йому більше не бути безтурботним.

— Кумедний хлопець цей Микита, — Максим зрештою втомлено видихнув та посміхнувся. 

— Так, він класний. Але, шкода, що ймовірно доведеться відвикати від нього, — Ярина зловила збентежений погляд, тому уточнила: — Ну, з огляду на його вподобання, розширені зіниці, — вона тільки зараз усвідомила, що той не бачив Микиту без протисонцевих окулярів сьогодні. Максим здивовано розкрив рота, ніби тільки усвідомив, що було не так впродовж всієї поїздки. — Я, до речі, нещодавно знайшла цікавого бота, який підказує, що робити при передозуванні. Так, про всяк випадок. 

Він відчужено кивнув. 

— Мене теж засмучує те, що він робить, але ми, на жаль, не близькі, щоб я щось казала. Нас об’єднує тільки відсутність на парах та необхідність щось доздати чи перескласти.

— А чому ти рідко буваєш на заняттях? — Максиму не стільки було цікаво, скільки хотілося змінити тему. — Ти не схожа на тусовщицю. 

— Якби ж я знала… Час наче просто утікає. І на заняттях не буваю, і не висипаюсь, і п'єсу мою відхилили... Могла б з'явитися хоча б на іспитах, але в цей час Костянтин вирішив, що неможливо далі жити це життя без мене і треба терміново познайомитися зі мною, — вона почухала ніс й обережно глянула на Максима. — До речі… А що та навіщо ти хочеш про нього дізнатися? Якщо, звісно, не секрет.