Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

За кілька хвилин вони замкнули коло, вийшли на дорогу, й тут серед машин почувся істеричний голос Мар’яни, яка щось запитувала, розділяючи слова, наче боксер, який раз за разом вдаряє велику грушу. «Ну, хана вам», — подумав Ваня й усміхнувся. 

* 

— Я… ще… раз… питаю… по какому праву… ви затримали мого сина… йому сьогодні три роки! — кричала Мар’яна на сивого офіцера, який стояв біля буса й знову дивувався. 

— Е… Вітаю, — окрисився главмусор. За мить побачив, що повертається знімальна група, й одразу помахав Льоші — хай він з Мар’яною розбирається. 

— Мого сина і… мого чоловіка. А він… Знайомий… Добре знайомий з начальником города, — завершила Мар’яна речення на високій ноті й подивилась на Ваню злим поглядом. «І мені теж буде. Але в мене є хоча б свідки. І виправдання», — підбадьорював себе Ваня. 

— Дурік, виключі камєру, — впівголоса скомандував оператору Олексій і вирвався вперед. — Так, з дитиною все добре, ось вона, — він підійшов до джипа й відчинив дверцята. Злий водій одразу спитав, чи не загубили його куртку. 

Мар’яна побачила Стьопу, який зосереджено стукав по керму. Малий озирнувся, впізнав маму, помахав їй рукою й повернувся до керма. Дружина схопила сина з колін водія і притисла до себе. Стьопа одразу запхикав, а Льоша скористався цим як фактом, що пом’якшує покарання, і заявив: 

— Он бачите, йому в нас сподобалося. 

— У вас вообще хорошо, — кинув ззаду Джавдєт і заржав, та швидко замовк, упіймавши злий погляд молодого поліціянта. 

— Ви всьо зняли? — спитав сивий у Льоші, а після схвального кивка у відповідь поплескав Ваню по плечу. — Все, вільні. Завтра вам подзвонять. 

«Угу. В рельсу», — подумав Ваня, віддав поліціянту куртку, а взуття й покривало вирішив лишити собі. Заслужив. А вони — ні. 

— Вані героя дадуть, — упевнено й голосно повідомив Радіо-Юра. О, можна лишень уявити, як він завтра переказуватиме події цього вечора! 

— Какого гєроя? Лєвого бєрєга? — не втримався від коментаря Джавдєт, а Юра серйозно відповів: 

— Нового канала, — й тут вже Ваня не втримався й почав істерично реготати. 

Мар’яна розвернулася до нього з викликом — вона гладила Стьопу по голові, а той щось намагався розказати, вказуючи пальчиком на поліційний джип: «Бух! Аліція! Бах!». Ваня витримав її погляд, продовжував усміхатися й дивитись дружині прямо в очі: 

— Пішли додому, — сказав він Мар’яні й показав рукою на прохід між машинами. 

— В натурє, треба тікать, — зауважив позаду Джавдєт, а Пєтюнчик і Юра засперечалися, бо найцікавіше відбувалося саме тут. 

Майбороди вийшли на тротуар і пішли до гостинки. Мар’яна поставила малого на землю, той схопив Ваню за руку й намагався сказати мамі, що вони йшли на піцу, що тато Муфаса, що він зробив рррррр і вбив Скара. Ну, майже так воно і було. 

* 

Керівниця хору, Віолетта Макарівна, дуже любила радянський фільм «Чарівний голос Джельсоміно». Вона мала його на касеті й дивилася так само часто, як мама Вані — свою «Амелі». На це кіно про хлопчика із чарівним голосом вона спіймала чимало вокалістів, які мали перспективні дані, але мріяли про футбол чи просто перегони на велосипедах. 

Віолетта Макарівна ходила по школах, показувала цей фільм на уроках музики й переконувала здібних хлопчиків йти співати в хор. Деяким подобалася ця роль — приємно уявляти себе героєм, який одним голосом здатен перемогти ворогів. 

Удома Джельсоміно розказав дружині, як затримав маніяка, який цієї осені перелякав увесь район. Потім вислухав зауваження, в яких йшлося про те, що не можна було: 

а) йти гуляти без телефона; 

б) лишати Стьопу напризволяще; 

в) дозволяти поліціянтам забирати малого від себе. 

З усім погодився, був чемним, прийняв другу за сьогодні, але геть інакшу гарячу ванну, зробив кілька важливих дзвінків з Мар’яниного телефона й влупив цілий пакет вареників, а тоді проспав п’ятнадцять годин. Прокинувся один і спершу злякався, та усі речі були на місці. Дружина з сином незабаром повернулися, принесли десяток яєць, молоко, сир та зелену цибулю. Ваня заколотив шикарний омлет на сковорідці, яка повернулася із газетного полону. 

Припадаючи на ліву ногу біля плити, Ваня розклав пухкий та пахучий омлет по тарілках й увімкнув на планшеті «Джельсоміно». Вони поїли, потім додивилися кіно на матраці, малий заснув, а Ваня подивився на Мар’яну й сказав їй: 

— Треба тікать. 

Дружина ледве усміхнулася. Вона подивилася на нього, і цей погляд був… іншим. Не таким, як колись на пероні в рідному містечку, але й не таким, як вчора над валізою. 

— Треба, — відповіла Мар’яна, а Ваня зрозумів, що його пробачили. Бо теж заслужив. 

* 

Коли Стьопа вже спав, Лютий пізно увечері привіз клієнта. Це був той самий Саша, циган-віртуоз із останньої гастролі, ніби Вані було замало нервових спогадів — він тамував сльози, довго натирав гітару, шепотів їй, що обов’язково викупить назад, та вже розумів, що бреше — не викупить. Не той розклад. 

Вони чекали в машині — білій «ауді», з якої гучно, попри пізній час, лунав Сантана — щось зі старого, качового та зухвалого. Ваня з чохлом ледве заповз на заднє сидіння, впізнав водія і засумував ще сильніше. Та сам же просив знайти хорошого покупця, який ладен терміново забрати «Jackson RR24 R»? І не просто «Randy Rhoads», а кастомний американець, чорний красунчик з білими смужками! 

Добре, що Мар’яна за ніч випрала весь одяг, хоч за це не соромно, та все одно ситуація читалася — господарю вже край, його справи кепські, от і продає таку гітару. Свою єдину гітару. 

— Удома спить син, підключити не вийде, — зазначив Ваня найважливіше, бо інструмент же треба послухати на своїх колонках, покрутити в руках. 

— Я відєл йєйо. І слишал, — посміхнувся циган й дістав порядну доларову котлету, з якої відрахував вісімнадцять купюр. 

«Я продешевив, — думав Ваня. — Господи, міг же не поспішати, міг дочекатися двох з половиною тисяч. Та навіть трьох! Як я без неї?» 

— Ладно, на цьому все, — видушив Ваня, отримавши гроші. 

— Та нє пєрєживай так, — спробував заспокоїти його Лютий. В цигана вийшло краще: 

— Брат, вєріш,