Читати книгу - "Там, у темній річці"

Спорожнили другу шафу, і Донт відвіз її вміст на «Колодій».

Коли він повернувся, Рита читала відкладену книжку.

Хоча небо затягнули гнітючі хмари, крізь які пробивалося непевне світло, навіть у приміщенні цю сірість пожвавлювали сріблясті відблиски водного простору, що потрапляли й на жінку. Донт спостерігав за тим, як її обличчя висвітлюється й темніє у грайливому мерехтінні. Придивившись, оцінив непохитність її міміки під мінливою світловою маскою. Він знав, що камера не в змозі це зафіксувати, що деякі речі можна побачити лише людським оком. Це й було одне з таких рідкісних зображень. Він просто поставив сітківку ока на експозицію і дозволив любові викарбувати її мерехтливе і водночас зосереджене обличчя на пластині свого серця.

Рита неквапом відклала книжку. Якийсь час вона продовжувала вдивлятися туди, де книжка щойно була, ніби текст оприявнився просто у вогкому повітрі.

— Що таке? — спитав він. — Про що ви думаєте?

Вона й вухом не повела.

— Вирощувачі хріну.

Вона продовжувала вдивлятися в нікуди.

Його охопило замішання. Він і гадки не мав, що вирощувачі хріну можуть надихнути на таку зосередженість.

— Ті, що постійно сидять у «Лебеді»?

— Так, — вона підвела очі на нього. — Я згадала про це минулої ночі. Коли дитина народилася в сорочці.

— Тобто у сорочці?

— Так називають міхур із навколоплідною рідиною. Дитина перебуває у ньому упродовж усього періоду вагітності. Зазвичай він рветься під час переймів. Але інколи — дуже нечасто — витримує їх, і дитина з'являється на світ у непошкодженому міхурі. Минулої ночі я його проколола, і він виплив на хвилі навколоплідних вод.

— Але до чого тут вирощувані хріну?

— Тому що я почула від них у «Лебеді» дещо дивне. Вони говорили про Дарвіна і про те, що люди раніше були мавпами, а один із цих городників пригадав, що десь чув, буцімто люди раніше жили під водою.

— Дурня якась.

Вона похитала головою, підняла книжку й постукала по ній.

— Тут про це написано. Колись давно, дуже давно, мавпа перетворилася на людину. А ще раніше, задовго до того, водна істота вийшла на сушу і вперше вдихнула повітря.

— Та невже?

— Так і є.

— І що з того?

— Те, що дванадцять місяців тому маленька дівчинка, яка мала потонути, не потонула. Вона потрапила у воду і там наче померла. Ви витягли її звідти; я ж з'ясувала, що в неї немає пульсу й дихання, а зіниці розширені. За всіма ознаками вона була мертвою. А потім з'ясувалося, що це не так. Як таке могло статися? Мертві люди не оживають.

Вона занурила обличчя у крижану воду, і це суттєво вповільнило її серцебиття. Чи можливо таке, що раптове занурення у холодну воду може уповільнити серцебиття та перекрити кровообіг аж так, що людина видасться мертвою? Звучить надто дивно, щоб бути правдою. Але якщо пригадати, що перші дев'ять місяців нашого існування ми проводимо у рідині, це звучатиме менш невірогідно. Пригадайте, що ті, хто зараз ходить по землі й дихає киснем, походять від тих, хто жив під водою. Що ми колись жили під водою так само, як тепер живемо у повітрі, — згадайте це, і чи не стає геть неможливе трохи ближчим до ймовірності?

Вона поклала книжку до кишені й подала руку Донтові, щоб він допоміг їй спуститися з крісла.

— Гадаю, мені не вдасться просунутися далі. Я вже досягла своєї межі. Самі ідеї, здогадки, теорії.

Рита спакувала свої медикаменти, зав'язала у вузол одежину, постіль і вихідні черевики, і вони покинули будинок, навіть не зробивши спроби зачинити двері. Сіли у човник і повеслували до «Колодію».

— Куди тепер? — поцікавився він.

— Нікуди.

Вона відкинулася на лавці й примружила очі.

— Хоч скажіть, де саме вас висадити.

— Я вже прибула, Донте. Я хотіла б лишитися тут.

Пізніше Рита й Донт кохалися на борту «Колодію» під гойдання ріки. У темряві його руки відчували те, чого не бачили очі — завитки її розпущеного волосся, округлість і вістря її грудей, западинку на попереку, вигин стегна. Гладкість її ніг і навдивовижу складне єство між ними. Він торкався її, і вона торкалася його. І коли чоловік увійшов у неї, то відчув, як у ньому народжується ріка. На якусь мить йому вдалося її приборкати, але вона підіймалася, тож Донт віддався її владі. Була тільки ріка, і нічого, крім ріки, і ріка була всім — допоки їх не накрила остання потужна хвиля, і повінь стала спадати.

По тому вони лежали разом і тихенько розмовляли про різні загадкові речі. Гадали, як Донтові вдалося пройти Греблю Диявола і чому всі вважали дівчинку лялькою, щойно її бачили. Питали одне одного, чому в неї були такі гладенькі ніжки, ніби ніколи не торкалися землі, і як її батькові вдалося перетнути кордон між світами й доправити доньку додому. Ще вони зрозуміли, що не існує казок, у яких діти мандрували б між світами у пошуках батьків; розмірковували, чому так. Обговорювали, що саме Джонатан міг побачити крізь вікно кімнати, де лежав його померлий батько. Вони обмірковували дивні історії, які Джо вигадував під час своїх нападів, та інші оповіді, почуті в «Лебеді», й гадали, чи є зв'язок між ними та сонцестоянням. Не раз поверталися до двох питань: де дівчинка взялася і куди вона поділася, їм так і не вдалося зробити бодай якогось висновку. Вони розмовляли і про інші речі, які не мали стосунку до цієї справи, але від того не були менш важливими. Ріка ненав'язливо гойдала їхній човен.

Увесь цей час рука Донта лежала в Рити на животі, накрита її рукою.

Під їхніми руками, у вологих тенетах її черева, до джерела пливло нове життя.

«Щось, — думали вони разом, — має статися».

Довго та щасливо

Наступного місяця Рубі Вілер вийшла заміж за Ернеста; у церкві її бабуся взяла Донта і Риту за руки й проказала: «Хай береже вас Господь. Я зичу вам щастя разом».

На келмскотській фермі в Еліс відросло волосся. Вона перестала скидатися на батька за малих літ, а стала схожою на дівчинку. Бесс подивилася на неї зрячим оком і винесла вердикт:

— У ній немає нічого від характеру Робіна. Жінка, з якою він одружився, вочевидь, була дуже порядною. Це чудова дитина.

Армстронг додав:

— Гадаю, у дечому вона більше схожа на тебе, моя люба.

Після повені Притулок кошикаря став непридатним до життя,