Читати книгу - "Молоко з медом"

Старенька кивнула головою.

— І ще знаю, що дідусь помер. Бо ти ж про це хотіла мені розповісти, так?

Бабуся виглядала так, наче от-от мала зімліти.

— Але як? Звідки? Ніхто… Навіть бабуся в Сероцьку цього не знає.

— Research, бабусю.

І усміхнулася, але бабуся залишалася серйозною.

— Розумієш, я все життя соромилася.

— Соромилася?

— Так. Я дуже кохала твого дідуся. Хотіла його захистити. Він зазнав стільки горя. Мені здавалося, що кохання здатне творити дива. Але цього не сталося. А я цілковито йому скорилася. Гадала, що він стане кращим. Марно. Він був хворою людиною.

— А там, у тій Австралії… Як він…

— Не було жодної Австралії. Твій дідусь потрапив до закритої психіатричної клініки. Я вигадала цю Австралію, щоб захистити твою маму.

— Маму?

— Так. Бо тоді вона сама мала проблеми. І я не хотіла, щоб вона довідалася. Це могло її геть зламати. Навіть згодом, коли дідусь помер, твоя мама теж не знала подробиць. Я сказала їй, що він помер в Австралії, що хворів. Вона з ним не спілкувалася, бо він її зрікся, відмовився від власної дитини…

— Зрікся? Як це?

Бабуся знову похитала головою.

— Сказав, що не хоче її знати. Звичайно, він дуже розхвилювався, але то були важкі слова… І Єва… Ніколи більше по-справжньому з ним не спілкувалася. Раз чи двічі, на якісь свята, мабуть, ти пам’ятаєш, він погодився, щоб ви приїхали, бо я дуже просила… Але й тоді він з нею не розмовляв. Тому я воліла, щоб твоя мама думала, наче він далеко, а не в психіатричній лікарні. Тепер мені здається, що я погано зробила.

— Може, було б краще, аби вона знала, що батько хворів, а не думала, що він все життя її ненавидів.

— Так.

Залишалося останнє запитання.

— Як він помер?

— Я скажу тобі, — бабуся зітхнула й узяла Лінку за руку. — Він наклав на себе руки. Самогубство. Там, у психіатричній лікарні. Повісився… на шарфі, — бабуся перевела подих. — Я йому подарувала цей шарф. Розумієш, твоя мама не могла про це дізнатися. Їй тоді було дуже погано.

Лінка кивнула головою.

— То вона досі не знає?

— Ні. Я не хочу, аби вона думала, що коли з її батьком таке сталося, то й на неї це чекає, бо вона така сама.

— Але ж вона не така сама.

— Вона теж намагалася…

Лінці потемніло в очах.

— Накласти на себе руки?

— Так. Я могла цього тобі не казати, та нічого вже не вдієш, таки сказала.

Лінці раптом зробилося зле. Радісний настрій де й подівся.

— А я вже тоді була?

— Так. Я знаю, Халінко, що це нелегко, та, може, краще тобі знати. Брехня нас отруює. Не дозволяє жити по-справжньому. Твоя мама мала депресію. Винайняла кімнату біля лікарні. Твоя сестра була дуже хвора, а мамі не було кому допомогти. Депресія — це хвороба. Людина не може нормально думати. Це було волання про допомогу. Але ніхто їй не допоміг.

— А ти? — наважилася спитати Лінка.

— Я не могла. Рятувала… намагалася рятувати твого дідуся. Тепер, озираючись назад, розумію, що це був поганий вибір. Але я справді його кохала, попри все. І знала, що в нього, крім мене, немає більше нікого…

— У Каськи теж нікого не було.

— Я знаю. Пробач мені, — відповіла бабуся, яка, здавалося, от-от розплачеться.

А Лінці раптом дещо спало на думку, і вона аж заціпеніла від жаху.

— Дідусь і мама, — повільно вимовила вона. — Бабусю… невже це означає, що і я теж?

— Ні, — похитала головою старенька. — Ти геть інша. Абсолютно. Ти більше вдалася у свого батька.

— Яким він був?

— Я не дуже добре його знала. Щойно вийшло на яв оте його походження… Твій дідусь тоді геть знавіснів. Я теж не хотіла, щоб твоя мама так рано виходила заміж. Боялася, що вона буде нещасливою. Бо я сама не зазнала щастя. А насправді… Твій батько був гарною людиною. Веселий, він постійно будував якісь плани, спершу квартира, потім будинок, постійно щось робив. Твоя мама… вона цього не цінувала. Думаю, їй краще було б з кимсь іншим.

— Так і є.

— Авжеж. Але Збишек, твій батько, був дуже хорошою людиною. Шкода, що все так скінчилося.

— То ти думаєш, що я… А хіба гени нічого не важать?

— А тобі відомо, що більшість геніїв мала жахливе дитинство? Хтось колись сказав, що легше сягнути неба, якщо твої корені сягають пекла. Чи щось таке. Не пригадую, хто це був. Гадаю, що тобі нічого не загрожує, Халінко. То як? Ходімо, щось з’їмо? І заберемо Єву до людей? Дивися, вона прокинулася.

— Я зараз прийду, — повільно відповіла Лінка. — Мені треба якось оговтатися.

Лінка ніде не бачила Оскара, і це її трохи непокоїло. Раптом люди заметушилися, хтось прийшов. Двійко чоловіків тягли велику тачку, вкриту брезентом. «Хто це такі в біса?» — здивувалася Лінка, але до них тут-таки підійшов пан Антоній.

— Добридень, панове, — привітався він із незнайомцями. — Усе як ми й домовлялися… — а тоді звернувся до гостей: — Перепрошую, панове прийшли підрізати живопліт.

«Підрізати живопліт? Під час її дня народження? — здивувалася Лінка. — Саме тепер?» Що ж, мабуть, інший час було складно вибрати. Лінка знала, що більшість садівників давно виїхала до Британії. Чому ж старенькі не попросили Лукаша? Він би зробив це добре й недорого. Двійко кумедних дядьків підійшли до живоплоту. Обоє мали бороди різної довжини й кольору, що виглядало досить комічно. Один з них витягнув великого секатора. Але на роздуми часу вже не було, бо хтось раптом вигукнув:

— Дивіться на небо!

І справді, там з’явився феєрверк.

Що тут відбувається?

Усі задивилися на водоспад вогнів, що миготів різними кольорами. І тоді залунала музика. Лінка обернулася на звуки й побачила, що садівники невідомо коли встигли переодягнутися, а тоді до них приєднався отой знайомий Оскарової мами. Форма, у якій вони прийшли, валялася долі, схожа на покинуту шкіру змії, а вони грали. Мелодію з «Титаніка». Огрядний чувак із сивою бородою, що скидався на святого Миколая, співав:

Every night in mу dreams

I see you, I feel you…

Решта грали: один на скрипці, а цей Єремій на гітарі, і теж співав. Мабуть, інструменти були заховані на тачці! Що ж це все значить?

Love can touch us one time

And last for a lifetime