Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

Наприкінці хочу процитувати уривок із книги Миколи Сціборського «Націократія», який виявляє заперечення ним демократії як форми державного устрою у час революцій і катаклізмів. До таких висновків привів Сціборського власний життєвий досвід, його персональне знайомство з членами «українського парламенту» — Центральної Ради та її уряду. І ота нічна зустріч у будинку житомирського губернатора…

«…Приймаючи нарід за суверена держави, демократія свій устрій побудувала на засадах виборного представництва, себто парламентаризму… — писав Микола Сціборський. — В стремлінню здобути виборчі голоси партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом і корупцією, як також і штучними засобами впливання на суспільну опінію в бажаному для них напрямі. Ці методи профанують і викривлюють значіння самого виборчого принципу і перетворюють проголошену демократією за «святе святих», свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народніх мас з одною метою: «вибити» з них побільше голосів за кандидата даної партії…

Сучасний парламентаризм витворює свого роду «спеціалістів» від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають «торговельними бюрами», де можна купити-продати суспільний інтерес… Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного гешефтмахерства. Внаслідок — найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики.

Ці всі обставини унеможливлюють для демократії творення авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на довший час, державну політику. Водночас приводять вони до своєманітного парадоксу демократії, коли формальне народоправство, замість служити інтересам народу, отже більшості, — обертається в середник його використання в руках меншости. Вся ця профанація народоправства відбувається при лицемірному голошенню «високих» ідей, ще більш понижуючих у суспільній опінії їх авторитет і вартість.

За таких умов демократія не могла протиставитися розкладаючим її силам. Її політична слабість і світоглядова розгубленість особливо виразно позначилася після (Першої) світової війни, коли на підставі нею ж толерованих законів до участи в державному керуванню прийшли такі політичні течії, мета яких полягає в зруйнуванні й держави, і самої демократії. Тут ми маємо до діла… з цілковитим занепадом її самоохоронного інстинкту і з безнадійно-маніяцьким доведенням її засад «політичної свободи» до повного абсурду!.. Так витворився стан, відомий під назвою кризи демократії. Як бачимо, процес розхитання і деградації її початкової внутрішньої сили започаткувався вже давно… Складна повоєнна доба унагляднила цей розклад у всій його неприхованій правді. Цього і досі негодні зрозуміти провідники демократії, коли сучасний її стан вони з ображеним виглядом приписують лише «сліпим, реакційним і розкладовим силам»…

Фатальність її долі виявляється насамперед у неспівмірности її кличів із практичним вмінням пристосувати їх до життя. Викидаючи одною рукою перед народами прапори своїх ідейних постулатів, демократія другою рукою штовхає ці народи на «вістря ножа» твердого життя, що ніяк не хоче укладатися в уроєні нею форми. І це не тому, що здійснення певної частини цих постулатів засадничо неможливе, лише тому, що демократія не виказала відповідного до розмаху своїх початкових ідей організаторського і реформаторського генія, інстинкту.

Марнуючи початковий патос, втрачаючи віру в свою місію, вона чим далі, тим все виразніше стає «човном», що йде самоплавом. Контрасти між обіцяним і здійсненим стають все більш гострішими і нестерпними… Демократія своїм перестарілим внутрішнім змістом демобілізує духову відпорність і творчість суспільства. Загалом слід признати, що устрій політичної демократії може існувати лише в умовах спокою, стабільности і рівноваги. Лише тоді в стані так-сяк діяти його складна, повільна, обтяжена зайвими атрибутами і суперечностями машина. З ментом нарощення цеї рівноваги, коли вимагається найбільше напруження ідейних, духових і творчих зусиль, — цей устрій виказує свої органічні хиби».

Нагадую, що український мислитель Валентин Мороз назвав «Націократію» Сціборського, «Націоналізм» Дмитра Донцова і «Призначення України» Юрія Липи триєдиним символом, що сформував українське «вірую».

Ось і все, що я хотів повідати зацікавленому читачеві про маркантну постать українського національного руху 1917–1940-х років — уродженця Волині Миколу Сціборського.

Михайло Палій-Сидорянський увійшов в історію Визвольних змагань як командир Подільської групи (Групи особливого призначення) Української повстанської армії Другого зимового походу 1921 року. Ця група силою в 374 козаки і старшини 4-ї Київської дивізії Армії УНР 25 жовтня перейшла польсько-совєтський кордон, швидко здобула коней, перетворившись на кінну частину. В успішних боях пройшла вона Проскурівський та Летичівський повіти. Та на початку листопада під Улановом підполковника Палія-Сидорянського було тяжко поранено в ногу. Під охороною відділу з 20 козаків його відправляють назад до Польщі, а Подільська група на чолі вже з підполковником Сергієм Чорним попрямувала на північ у Житомирський та Коростенський повіти.

Зі спогадів учасника Другого зимового походу поручника Дмитра Зоренка «На партизанці» дізнаємося, що Михайло Палій-Сидорянський під час боїв кінця жовтня — початку листопада 1921 року неодноразово виявляв героїзм, перебуваючи весь час у передніх лавах. Оце, власне, і вся інформація, якою ми досі володіли, про героя Визвольних змагань Михайла Палія-Сидорянського.

Ніхто не знав навіть дати і місця його народження, отож і земляки були позбавлені можливості вшанувати рідну людину. Тепер ми можемо ширше дізнатися про бойове життя українського командира. І гідно вшанувати воїна Української революції, для якого «найвищою доцільністю була честь української зброї».

Михайло Палій-Сидорянський народився 8 листопада 1895 р. у Білій Церкві в родині свідомих українців Дмитра і Катерини Паліїв-Сидорянських. Дитинство провів у Білій Церкві та на родинному хуторі Сидори. 1910 року закінчив 6 класів білоцерківської гімназії. Був учасником українських учнівських гуртків, а пізніше студентського руху. 1912 року закінчив із відзнакою гімназію «Імператора Петра Великого» в Петербурзі. Тоді ж поступив до Петербурзького гірничого інституту. В 1914–1915 рр. він — юнкер Михайлівської артилерійської школи (Петербург). Здобувши чин прапорщика, до січня 1917-го служив у одній з артилерійських батарей царської армії. Після Лютневої революції взяв активну участь в українізації частин російської армії, був делегатом полкових, дивізійних і корпусних з’їздів, а також делегатом 2-го і 3-го всеукраїнських з’їздів військових у Києві. В гарячому січні 1918-го як командир кінного дивізіону