Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

Із костистих риб згадаю про губанів-перепілок, що водяться тільки в цих водах; морських карасів — райдужна оболонка очей у них ряхтіла вогнем; пискливих сцієн, метр завдовжки, з широкою пащею, втиканою дрібненькими зубами тощо.

Додам, що вночі Гольфстрімові води випромінювали світло, чи не яскравіше за сяйво нашого прожектора, надто о цій порі великих гроз, які нерідко насувалися на нас.

Восьмого травня ми були ще на траверсі Гаттерасового мису, на широті Північної Кароліни. Тут Гольфстрім сягав сімдесяти п'яти миль завширшки і двохсот десяти метрів завглибшки. «Наутілус» і досі плив навмання. Здавалося, ніхто не керував судном. За таких обставин, либонь, можна щасливо втекти. Справді-бо, заселені береги — надійний прихисток. Морем день і ніч снували пароплави, курсуючи між Нью-Йорком чи Бостоном та Мексиканською затокою. Невеличкі каботажні шхуни весь час плавали вздовж американського берега. Можна сподіватися — нас підберуть. Отже, траплялася слушна нагода, дарма що від берегів Сполучених Штатів нас одділяли тридцять миль.

Та одна прикра обставина геть нищила канадцеві плани. Стояла кепська погода. А ми наближалися до берегів, де часті бурі. Це колиска бур і циклонів, що їх породжує сам Гольфстрім. А пускатися на благенькому човні в бурхливе море — означало йти на певну смерть. Це гаразд розумів і Нед Ленд. Канадець ледве стримував нетерпіння; його поймала пекуча туга за батьківщиною, і тільки втеча могла його зцілити.

— Пане професоре, — сказав мені Нед того самого дня, — пора з цим кінчати. Поговорімо щиро. Ваш капітан Немо віддаляється од землі та йде на північ. Але з мене досить Південного полюса, і до Північного я з ним не потягнуся.

— А що ж робити, Неде, — адже зараз втеча неможлива?

— Я повертаюся до своєї думки. Треба поговорити з капітаном. Ви не хотіли говорити, коли ми пливли морями вашої батьківщини. Але зараз, коли ми біля берегів моєї,— я не можу мовчати. За кілька день «Наутілус» проходитиме повз Нову Шотландію, а поблизу Ньюфаундленду є велика бухта, а до цієї бухти впадає річка Святого Лаврентія, а річка Святого Лаврентія — то моя річка, на ній моє рідне місто Квебек, — як здумаю про це, мене охоплює лють, і серце холоне в грудях. Пане професоре, я ліпше кинуся в море! Я не залишуся тут! Я тут задихаюся!

Канадцеве терпіння вочевидь дійшло краю. Його сильна натура не могла призвичаїтися до такого тривалого ув'язнення. Він мінився на виду з кожною дниною, ставав дедалі похмуріший. Я відчував, як він страждає, бо й собі тужив за батьківщиною. Вже сім місяців ми геть одірвані від землі. А тут іще капітанове відчуження, зміна його настрою, надто після битви зі спрутами, його мовчазливість, — усе це змусило мене оцінити речі по-іншому. Захоплення перших днів минуло. Треба бути таким фламандцем, як Консель, щоб примиритися з обставинами, із середовищем, придатним лише для китоподібних та інших мешканців морського лона. Справді, якби цей добряга замість легенів мав зябра, я певен — з нього вийшла б риба хоч куди!

— Ну то як, пане професоре? — озвався Нед Ленд, не діждавшися моєї відповіді.

— Отже, ви, Неде, хочете, щоб я запитався капітана Немо про його наміри щодо нас?

— Так, пане професоре.

— Незважаючи на те, що капітан уже давав їх зрозуміти?

— Так. Я хочу востаннє почути його думку. Хочете, говоріть лише про мене, від мого імені.

— Але ж я рідко бачу капітана Немо. Він навіть уникає мене.

— Тим більше підстав зайти до нього.

— Я поговорю з ним, Неде.

— Коли? — наполягав канадець.

— Як тільки зустрінуся з ним.

— Пане Аронаксе, хочете, я його розшукаю?

— Ні, я зроблю це сам. Завтра…

— Сьогодні,— мовив Нед Ленд.

— Гаразд. Я побачуся сьогодні,— відповів я, боячись, що канадець, коли візьметься до цієї справи, тільки зіпсує її.

Я залишився сам. Питання поставлене, і я вирішив покінчити з ним негайно. Я волію розв'язану справу, аніж справу, що чекає розв'язання.

Повернувшися до себе в каюту, я почув за стіною капітанові кроки. Не можна було проминути такої нагоди. Я постукав у двері. Ніякої відповіді. Постукавши вдруге, я повернув ручку. Двері відчинилися. Я ввійшов. Капітан Немо, схилений над столом, не чув моїх кроків. Поклавши собі не виходити, доки не поговорю з ним, я підійшов до стола. Капітан рвучко підвів голову, насупив брови й мовив суворо:

— Це ви? Чого вам треба?

— Поговорити з вами, капітане.

— Мені ніколи. Я працюю. Вам надано повне право залишатися на самоті; невже я не маю такого права?

Ці слова не додали мені бадьорості. Та я приготувався вислухати все і на все відповісти.

— Капітане, — мовив я холодно, — у мене до вас пильна справа, і я не міг її відкласти.

— Що за справа? — іронічно спитався капітан. — Ви, може, зробили відкриття, на яке мені не стало снаги? Море відкрило вам нові таємниці?

Перше, ніж я встиг відповісти, капітан показав мені на розгорнений рукопис і сказав поважно:

— Ось, пане Аронаксе, рукопис, написаний кількома мовами. Тут короткий виклад моїх досліджень моря, і, коли на те Божа воля, він не загине разом зі мною. Цей рукопис, підписаний моїм іменем, з додатком історії мого життя буде покладено в маленький пливучий апарат. Останній, хто залишиться на «Наутілусі», кине апарат у море, віддавши його на волю хвиль.

Його ім'я! Його власноручний життєпис! Виходить, ця таємниця колись розкриється? Але зараз я в цьому повідомленні бачив лише привід підійти до своєї справи.

— Капітане, я можу тільки схвалити ваш намір. Не можна, щоб ваша праця загинула. Проте спосіб, що ви його обрали, здається мені надто непевним. Хтозна, куди вітри занесуть цього апарата,